Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч», №52 (1232)
Журналісти відпрацювали власну версію подій, що сталися у Борзнянському районі та місті Борзна. Там діяв кілер. Він вбивав людей за гроші. На замовлення. Версія грунтується на свідченнях людей. Офіційна версія інша — людей вбивали під час пограбування.
Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч», №52 (1232)
Журналісти відпрацювали власну версію подій, що сталися у Борзнянському районі та місті Борзна. Там діяв кілер. Він вбивав людей за гроші. На замовлення. Версія грунтується на свідченнях людей. Офіційна версія інша — людей вбивали під час пограбування.
Про які події мова?
1. Вбивство у Борзні. 19 листопада 2008 року У дворі власного будинку був застрелений з пістолета з глушником 62-річний начальник місцевої ПШМК (пересувної шляхової механізованої колони) Микола Бакун. Цьому передувала судова тяганина — на частину підприємства претендував інший чоловік. У вбитого взяли тільки мобілку і портмоне з документами. Гроші залишились у машині.
2. Вбивство у Ядутах Борзнянського району. 9 листопада нинішнього року загинули 53-річна Валентина і 57-річний Володимир Палянички. Чоловіку випустили у спину чотири кулі, теж із пістолета з глушником, застрелили у власному гаражі. Дружину зарізали. Сім ножових поранень. Жінка зійшла кров\’ю у ванній кімнаті.
Володимир був фермером, керівником господарства «Ядутинське». Валентина свого часу працювала бухгалтером у колгоспі. Згодом купила сільські магазини, відремонтувала. У неї в Ядутах був бар і магазин, ще один магазин у сусідньому селі Красностав. Допомагали громаді і церкві.
Їх тіла знайшли працівники, які вранці 10 листопада прийшли до фермерського двору отримати наряд на роботу.
Борзнянський район здригнувся від жаху.
«Хочу дістати тих виродків і порізати»
— Буду старатися це зробити, де б вони не були, — каже син убитого подружжя Паляничок Максим. З ним зустрілася на поминальній вечері, яка передувала 40 дням.
— Максиме, міліція каже, що вбивство ваших батьків скоєне з метою пограбування.
— Борзнянська міліція нічого не зробила, щоб розкрити злочин. Тільки видимість робила, що працює. На слід вивели єгері. Вони затримали людей, які з карабіна застрелили оленя. Виявилось, що то зброя, вкрадена у мого батька ще два роки тому.
Коли батьків убили, з будинку не пропало нічого цінного взяли ні коштовностей, ні мобілок, ні грошей. Хоча в кухні на столі стояла мамина сумочка, в ній була виручка з магазинів — три з половиною тисячі гривень. Її навіть не торкнулися. Яке ж це пограбування?
— Ходять чутки, їх вбили за землю.
— У нас більше 100 гектарів землі. Частина — фермерська, частина — орендовані паї. Батько не розповідав ні про які проблеми з землею. Щодо грошей, то незадовго до загибелі батьки взяли безвідсотковий кредит на розвиток, 100 тисяч гривень. Але він був безготівковий. 60 тисяч вони перерахували за комбайн, 40 залишилося на рахунку.
— Кажуть, що убивць навів співмешканець вашої бухгалтерки Сашко Богдан?
— Я в це не вірю.
— Убивці знущалися над вашою мамою, різали… Кажуть, у них скінчилися патрони?
— Не знаю, вони це зробили не своїм, а нашим кухонним ножем. У тата стріляли десь о 8-ій вечора. У гаражі високі стелі, від пострілів мало бути гучне відлуння, але ніхто нічого не чув.
— На відтворенні ви чули, за що душогуби батьків вбили?
— Як тільки Дмитренка (підозрюваний.—Авт.) завели, хотів його задушити. Щоб я не вчинив самосуд, мене відвели аж на 100 метрів і приставили беркутівця з автоматом. Тому я не чув, що він казав. Наступного дня привезли Фіца (підозрюваний. За іншою версією, прізвище — Федоренко. — Авт.). Мене знову відвели подалі.
У заступника начальника Бознянської міліції Ігоря Коваля я просив пояснення, чому і за що моїх убили. Він сказав, що до них прийшли нібито за євро, бо чули, що батько продав картоплю. Це абсурд. Картоплю продали ще у вересні. Мене як потерпілого ні в які деталі справи не посвячують. Лише нещодавно слідчий Яковенко повернув мені батьківські мобілки, записники. Мені ж треба якось давати лад родинному бізнесу. До трагедії я жив у Києві і не дуже цікавився справами батьків.
На відтворення Дмитренка і Фіца возили у бронежилетах і касках, під охороною.
Убивцю «вирахували» єгері
6 грудня нинішнього року компанія, де був і сільський голова з Оленівки, застрелила, у мисливському господарстві «Великий бір» оленя. А коли приїхали забирати тушу, єгері їх упіймали. Заявили в міліцію.
З\’ясувалося, нещасну тварину завалили з карабіна. Виявилось, два роки тому зброю вкрали у Володимира Паляничка. Міліціонери притисли голову: звідки крадений карабін? Той розказав, що купив у борзнянця Володимира Дмитренка. Дмитренко сказав, що зброю приніс син. Сина Вадима затримали у Києві. І також Геннадія Фіца.
Вадиму Дмитренку 35 років. Він з Борзни. Без постійної роботи. Був жонатий, є дитина. Однокласник колишнього начальника, а нині заступника начальника Борзнянської міліції Ігоря Коваля.
Кажуть, Дмитренка і Фіца возила на «діло» співмешканка Дмитренка, працівниця одного з місцевих барів. Їй Вадим нібито придбав машину.
«Мені сказали: «Твій син – кілер»
Родину Дмитренків у Борзні добре знають. Батько працював лісником, мати заввиробництвом у ресторані. Міцні господарі. Глава сімейства ще й людям спини вправляє. Отож підказали, як доїхати до їхнього двору.
Дома був лише батько Володимир Іванович.
— Нічого мені розказувати. Мене викликали у міліцію і сказали: «Твій син — кілер. Він в усьому зізнався. Тепер його життя закінчено. За ґратами він або сам щось учинить із собою, або з ним», — каже чоловік. — Я його не виправдовую. Жаль дружину, хоч би її серце витримало. Хоч з міста виїжджай, люди вітатися перестали. Як побачать, на інший бік вулиці переходять. Скільки разів я його на роботу влаштовував, скільки намагався в люди вивести, а він був некерований, неначе біс у нього вселився.
— На вашого сина, окрім вбивств Паляничок і Бакуна, «вішають» ще десь п\’ять убивств жінок у Чернігові і в інших регіонах. Як ви думаєте, це він відправляв їх на той світ?
— Не знаю.
— У кілера має бути багато грошей. Що за багатство у вашого сина?
— Що на ньому, ото і все його.
— Якщо сина посадять довічно?
— Не відмовлюся.
«Простіть мене, простіть, це Лукаш замовив вашого чоловіка»
— Не був мій чоловік підприємцем, як пишуть. Більше 30 років з невеликими перервами пропрацював начальником ПШМК, був депутатом райради, президентом футбольного клубу, шанованою в районі людиною, — говорить удова вбитого Миколи Бакуна Тетяна Миколаївна. — Яке пограбування?
За кілька днів до вбивства я пішла до поштової скриньки, метрів 80 від будинку. Повертаюсь, а від нашого двору чоловік відходить. Потім його підібрала машина, яка чекала. Микола Іванович у цей час спав. Удруге помітила, що хтось мусорку перевернув біля двору. Ставав на неї, щоб заглянути через паркан. Утретє, за 2-3 дні до вбивства, зателефонував невідомий, спитав, коли чоловік буває вдома. Нічого не підозрюючи, сказала, що приїздить десь о 17-ій годині, — розповідає вдова.
Тоді, 19 листопада, він чомусь затримався, та дзвонити на мобільний не стала. За 39 років подружнього життя навчилася довіряти. Близько 18-ої почула звук, ніби щось бухнуло. Виглянула у вікно, нічого не видно. Десь о 22-ій стала хвилюватися. Мобілку не бере. Щоб якось заспокоїтись, вирішила сходити за поштою.
Взяла ліхтар, ступила з порога, а під виноградом Микола Іванович. Лежить, руки білі, снігом притрушений. Вбивця вистрелив йому у потилицю. У чоловіка, окрім мобілки і портмоне з документами, нічого не пропало. Яке ж це пограбування? У машині лежала барсетка, в ній 1200 гривень і пістолет чоловіка. А в кишені — ключ від авто. Убивця нічого не взяв.
Вбивство ніхто не поспішав розкривати. Мені казали, що воно замовне і важко розкривається. Через півроку бездіяльності міліції я поїхала в слідче управління обласної міліції. З\’ясувалося, що в справі немає навіть протоколів опитування — ні мого, ні сина. Це шокувало.
Одна надія залишилася на Бога. Свекруха і я молилися щодня: «Господи, допоможи знайти вбивцю!» Ще, певно, чоловік з того світу помагав, як це не містично звучить. Стара сусідка не була на похороні, а Микола Іванович їй наснився. Ніби підійшов і каже: «Я хоч і сліпий, та вбивцю знайду». Сліпий, бо не бачив, хто його вбиває. І ось таке Боже провидіння — через того оленя вийшли на Дмитренка. Коли його привезли на відтворення, зібралася чи не вся вулиця. Нас із свекрухою попередили, щоб не плакали, не кричали, бо не чутно буде, що він казатиме на камеру. Дмитренко розповідав, як вбив Миколу Івановича, як забрав патрон, відтяг тіло і спокійно пішов. Не знаю, як стрималася. Певно, Дмитренко вловив мій погляд. Коли вже його виводили з двору, різко озирнувся. Опустив очі і промовив: «Простіть мене, простіть, це Лукаш (У вдови підозри на конкретного чоловіка з таким прізвищем. Звичайно, в нього є й ім’я, і по батькові. Та ми їх не називаємо. Підозри – не докази. Будемо сподіватися, що знайдуться й докази. І громада дізнається ім’я того гада) замовив вашого чоловіка». Цю фразу почули і сусіди, і міліція, і сторонні люди. Я плакала.
Валентина Остерська, тижневик «Вісник Ч» №52 (1232)
