Роз\’яснення для ІРРП надає Олександр Бурмагін – медіа-юрист
З приводу новорічного набуття чинності Законом України «Про захист персональних даних» сьогодні точиться багато дискусій. Дуже поширеною є думка про небезпечність цього закону, насамперед, для медіа-середовища.
“Закон про захист персональних даних: не такий страшний чорт, як його малюють”.
Олександр Бурмагін, медіа-юрист
З приводу новорічного набуття чинності Законом України «Про захист персональних даних» сьогодні точиться багато дискусій. Дуже поширеною є думка про небезпечність цього закону, насамперед, для медіа-середовища. Начебто він, аж занадто обмежує професійні права журналістів, вимагаючи, наприклад, попереднього узгодження із особою поширення будь-якої інформаці, що неї стосується. Проте, якщо звернутися до першоджерела і відкрити текст цього закону, можна в першій ж статті, яка окреслює сферу його застосування, побачити таку норму:
“Дія цього Закону не поширюється на діяльність зі створення баз персональних даних та обробки персональних даних у цих базах:
журналістом – у зв\’язку з виконанням ним службових чи професійних обов\’язків;
професійним творчим працівником – для здійснення творчої діяльності.
Хто є журналістом дає визначення, наприклад, стаття 25 Закону України “Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні”: “Журналістом редакції друкованого засобу масової інформації відповідно до цього Закону є творчий працівник, який професійно збирає, одержує, створює і займається підготовкою інформації для друкованого засобу масової інформації та діє на підставі трудових чи інших договірних відносин з його редакцією або займається такою діяльністю за її уповноваженням». Таким чином, враховуючи й інші визначення, які містить Закон України «Про захист персональних даних» – “обробка персональних даних”, “база персональних даних” – можна стверджувати, що його процедури в т.ч. вимоги з приводу попередніх узгоджень щодо поширення, державної реєстрації баз даних не стосуються журналістів під час виконання ними службових чи професійних обов\’язків. На них поширюються інші вимоги і норми діючого законодавства в сфері інформаційних правовідносин. Зокрема, передбачені Цивільним кодексом України, профільнимим законами щодо певних видів ЗМІ. Формально, такі вимоги можна б було висувати до юридичних осіб, що працюють в сфері медіа. Проте, будь-які дії з обробки інформації, навіть на комп\’ютері, який знаходиться на балансі підприємства виконують конкретні фізичні особи. Головне, зафіксувати в локальних нормативно-правових актах, що комп\’ютери, на яких зберігається інформація використовуються тільки журналістами під час виконання ними своїх творчих обов\’язків. Щодо медіа-компаній, як потенційних “володільцев баз даних”, слід пам\’ятати, що відповідно до статті 9 Закону України “Про захист персональних даних” бази даних реєструються в порядку, затвердженому Кабінетом Міністрів України, якого на сьогодні не існує. Крім того, сам закон встановлює не всеосяжний обов\’язок з приводу оформлення будь-якої інформації в базу персональних даних із послідуючою обов\’язковою державною реєстрацією.
Також в своїй діяльності журналісти можуть використовувати наступні норми Закону України “Про захист персональних даних”. Частина 4 статті 5 – “Персональні дані фізичної особи, яка претендує зайняти чи займає виборну посаду (у представницьких органах) або посаду державного службовця першої категорії, не належать до інформації з обмеженим доступом, за винятком інформації, яка визначена такою відповідно до закону”. Іншими словами, в доступі до інформації про депутата (кандидата в депутати) будь-якого рівня, сільських, селищних, міських голів або про держслужбовця першої категорії (стаття 25 Закону України “Про державну службу”, перша категорія — посади перших заступників міністрів, керівників центральних органів виконавчої влади, які не є членами Уряду України, їх перших заступників, Постійного Представника Президента України в Автономній Республіці Крим, голів обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, керівників Адміністрації Президента України, Апарату Верховної Ради України, заступників керівників Адміністрації Президента України, Апарату Верховної Ради України, інші прирівняні до них посади) не може бути відмовлено, якщо підстави для відмови не передбачено іншим, неприклад, профільним законом — про Президента України, про місцеві державні адміністрації, Кабінет Міністрів України тощо.
Отже, сфера застосування закону, який набув чинності 1 січня 2011 року, не поширюється на журналістів під час виконання ними професійних обов\’язків. Також він не скасовує національних та міжнародних стандартів, гарантій діяльності медіа. Таких, як обмеження захисту приватного життя публічних осіб, правомірності поширення інформації з обмеженим доступом, якщо вона є суспільно-значимою та ін. Інші правила, щодо поширення інформації про підсудних, потерпілих, необхідності візування інтерв\’ю (тільки, якщо стаття — це спільний твір), – зазначений закон не змінює.
Схожі побоювання щодо можливого, надмірного обмеження свободи слова були під час набрання чинності Цивільним кодексом України. Зокрема, щодо дії норм статті 296, яка встановлює правила використання імені фізичної особи та статей 307 і 308 щодо можливих обмежень використання фото в діяльності медіа. В першому випадку, буквальне тлумачення ст.296 ЦК нібито забороняло ЗМІ називати імена потерпілих від правопорушень, учасників цивільного спору, який стосується приватного життя – без їх згоди, а імена осіб, що переслідуються за вчинення правопорушень – тільки після набрання законної сили обвинувальним вироком суду або винесення постанови у справі про адміністративне правопорушення. В другому, нібито, необхідно було отримати згоду фізичної особи перед розміщенням в ЗМІ будь-якого фото (відео) на якому її зображено. Проте, фактор суспільної значимості інформації, розмежування використання фотографії, як інформації, яку зібрано під час публічних заходів і як об’єкта авторського права, особливий статус ЗМІ та журналістів, дозволили і дозволяють своєчасно, без зайвих перепон та умов вільно поширювати інформацію. Резонансні судові справи висвітлюються майже в режимі он-лайн із всіма подробицями, включаючи фото і відео ряд. Судова практика також враховує під час розгляду справ щодо використання імені, зображення фізичних осіб контекст статті (програми), суспільну важливість теми, яка висвітлювалася, в якій формі і з якою метою було використано зображення, права та обов’язки медіа та кореспондентів тощо. Іншими словами, «звичайні» правила щодо захисту приватного життя мають багато виключень, коли мова йде про діяльність ЗМІ. Адже, дуже часто право суспільства знати інформацію, в т.ч. ту, яка формально відноситься до персональних даних превалює над правом осіб на її захист. А журналісти та ЗМІ мають обов’язок поширювати таку інформацію. Мабуть, саме через ці аргументи законодавець виключив журналістів зі сфери дії Закону України «Про захист персональних даних».
Крім того, слід враховувати, що держава Україна, практично через місяць після прийняття закону, ратифікувала Конвенцію «Про захист осіб стосовно автоматизованої обробки даних особистого характеру». В законі про ратифікацію зазначено, що Україна не застосовуватиме Конвенцію до персональних даних, які обробляються фізичними особами виключно для непрофесійних особистих чи побутових потреб. Також визначено національний державний орган, який відповідає за міждержавну співпрацю в сфері захисту персональних даних, повинен мати інформацію про законодавство та адміністративну практику в цій сфері – Міністерство юстиції України. В преамбулі Конвенції чітко виписано її мету, а саме встановлення балансу між – а) необхідністю поширення гарантій прав кожної людини на недоторканість приватного життя в контексті зростаючого транскордонного потоку персональних даних, які піддаються автоматизованій обробці – б) з іншого боку – забезпечення свободи інформації незалежно від кордонів. При цьому підписанти Конвенції декларують, що визнають «необхідність узгодження основоположних (1) цінностей поваги до недоторканості приватного життя й (2) безперешкодного обміну інформацією між народами». Іншими словами, механізм захисту персональних даних не повинен використовуватися для обмеження вільного обміну інформації, одним із основних інструментів якого є саме ЗМІ.
Олександр Бурмагін для ІРРП
