Здрастуйте, Олександре!

Тисячі людей — на жаль, не тільки з цього приводу, але, звертаючись на вашу адресу, — почали б зі слів «вибачайте, що потурбували». 

Я ж, навпаки, саме цього й хочу: викликати стурбованість, тривогу й хвилювання. Загалом, ті переживання, які в комбінації з бажанням зміни місць Пушкін описав як «весьма мучительное чувство, немногих добровольный крест». 

Звісно, якщо раптом виявиться, що не ви та людина, котра в цьому питанні приймає рішення й отримує якусь користь, було б правильно, аби суспільство про це публічно сповістили. Бодай для того, щоб не з вашим іменем і не з сім’єю вашого батька — президента України Віктора Януковича — продовжували пов’язувати злочин, який коять ряд підконтрольних йому посадових осіб. Злочин, що має і правовий, і моральний вимір, стосується загрози знищення «Магарача» — інституту, його дослідної бази в селищі Відрадне, унікальної наукової енотеки й самої історії вітчизняного виноробства. Так сталося, що ця історія почала писатися саме в тому місці, де побудовано розкішну віллу, яку в народі називають «дачею Януковича». 

Зазначу: сторінки історії «Магарача» (і перша, і останні) вплітаються в літописи двох країн — України та Росії. І не виключено, що незабаром після подій, які бурхливо розвиваються останніми тижнями, в інтернет-літописі наших днів — Вікіпедії (а далі — повсюди) у статтях про «Магарач» ми прочитаємо про тих, хто й чому «депортував «Магарач» із його історичного місця, засудивши до знищення. І наші діти, які дедалі більше черпають свої знання з вільних онлайнових джерел, а не з підручників, виданих на держзамовлення міністерства Табачника, зможуть побачити, як разюче різняться мораль і життєві звичаї вершків суспільства різних епох. 

Нащадки Олексія та Миколи Азарових, приміром, зможуть у цьому переконатися, вивчаючи історію Гурзуфа. Перше, на що неможливо не звернути увагу, то це на те, що в царські часи всі великі люди, включно з імператорською сім’єю й генерал-губернаторами, купували землю, а не отримували її за якимись каламутними схемами завдяки посаді. Такими, наприклад, як одержання прибережних володінь на додачу до за безцінь приватизованих держсанаторіїв «Пушкіне» та ММЦ «Гурзуф» благодійним фондом ветеранів податкової служби «Професіонал», який пов’язують із дідусем. Потім цю всю красу передарували БФ «Гарант», прописаному за тією ж адресою, що й фірми, які пов’язують із татом та бабусею. Друге: в давні часи всі можновладні дачники Гурзуфа облаштовували це сільце та інші місця в Криму за власний кошт, і не тільки для себе. Герцог де Ришельє заклав парк, ясновельможний князь Михайло Воронцов, крім будівництва доріг зі службового обов’язку, започаткував виноградарство й виноробство у Криму. А залізничний магнат Петро Губонін, що перекупив потім гурзуфські землі, створив тут курортне селище. Побудував сім готелів, електростанцію, поштово-телеграфну станцію, лікарню, аптеку (працює досі!). Крім того, Губонін упорядкував набережну, виклав камінням русло річки Авунди, що протікає по парку, де з’явилося п’ять фонтанів — справжніх витворів мистецтва. Два з них, слава Богу, ми ще можемо побачити — «Богиня Ніч» і «Рахіль» розміщені на території санаторію Міноборони. Чого не скажеш про будинок де Ришельє, у якому облаштований музей Олександра Пушкіна. Тут поет три тижні «сидів сиднем, купався в морі й об’їдався виноградом», але потрапити в найдавнішу на ПБК європейську споруду, якою є «повітряний замок» де Ришельє, і в будинок-музей Пушкіна просто так неможливо, — пам’ятка «полонена» за парканом «комплексу оздоровлення і відпочинку «Перлина Криму», як тепер називаються приватизовані оздоровниці. 

Зате в набережну Гурзуфа і зміцнення берега-пляжу також гатяться величезні суми — близько 130 мільйонів за два роки. Але істотна деталь: це бюджетні гроші, а «покращення» відбувається суворо в цьому місці завдовжки 600 метрів.

Звісно, на такому тлі частина набережної Балаклави, упорядкована структурами, досить прозоро пов’язаними з вами, Олександре, разюче вирізняється. І паркану немає, і гроші — не з бюджету, і «будинок Лесі Українки» відтворено (і тут я не погоджуся з критиками проекту: це краще, ніж загибель із биркою «держвласність», що відбувається з більшістю пам’яток, і не тільки в Криму). Але сам «захід» у Балаклаву із зачищенням території від чужого (зокрема й за партійним кольором) бізнесу з допомогою СБУ та прикордонників запам’ятається багатьом і надовго. 

Я здогадуюся, що принцип «переможець забирає все» у вашому колі розуміють зовсім інакше, ніж, припустімо, у США, де ця система застосовується під час виборів. Але зазирнімо в історію: Росія анексувала, тобто завоювала, Крим, а не отримала в управління в результаті демократичних виборів, як у нашому випадку. Однак навіть сім’я Романових КУПУВАЛА тут землі в місцевого населення або землевласників із російської знаті, які придбали її раніше! І не тільки землі. Щоб підвести воду до споруджуваного Лівадійського палацу, в місцевої кримськотатарської громади було викуплено право на користування джерелами. Три знаки оклику. 

Тепер, власне, про «Магарач» і Південнобережне відділення його однойменної агрофірми. До складу відділення у Відрадному до останнього часу входили дослідний винзавод, дослідний майданчик виноградарів, останні 14 гектарів мускату білого «Магарач», дегустаційний зал та музей, а під ними — стародавній підвал з унікальною науковою колекцією. Перлину найстарішої на просторах України й Росії енотеки — три пляшки «Мускату рожевого Магарача» урожаю 1836 року — занесено до Книги рекордів Гіннесса. Не переказуватиму докладно хронологію подій. Вам, Олександре, вона знайома, а нашим читачам нагадаю тільки основні етапи знищення відділення АФ «Магарач» за двома лініями: виділення землі під будівництво «дачі Януковича» і зачищення території по другий бік від її паркану. 

Отже, «чайний будиночок», або «дача Януковича», побудований, як ми писали, на виноградних кісточках — на місці старої ампелографічної колекції інституту «Магарач», оскільки Академія аграрних наук України, до чиєї структури входить НІВіВ «Магарач», дала згоду на вилучення землі під забудову. 2003 року Радмін Криму передав ділянку на 49 років «Міжрегіональному промисловому союзу» Антона Пригодського, тоді близького до Віктора Януковича. Потім ще майже гектар магарачської землі було передано МПС для берегоукріплювальних робіт. Але коли нардеп потрапив у немилість до нинішнього президента, орендар змінився: два гектари передали ТОВ «Пансіонат сімейного типу», ланцюжок засновників якого, як ми тоді докладно писали, закінчувався знаковим для Сім’ї ТОВ «Будинок лісника». 

Друга лінія починається задокументовано у вересні 2007 року, коли прем’єр В.Янукович підписав розпорядження «Про погодження пропозиції щодо створення Музею виноробства «Магарач». За невинною вивіскою приховувалася кардинальна евакуація з Відрадного всього, що там було, включно з колекцією, у с. Віліне Бахчисарайського району — місце юрадреси агрофірми «Магарач» і основних площ виноградників інституту. У січні 2008-го, після публікації DT.UA про приховані загрози такої «музеєфікації», Кабмін, з ініціативи Юлії Тимошенко, скасовує це розпорядження. Але в червні 2010 року Кабмін Азарова скасовує розпорядження Кабміну Тимошенко і поновлює дію розпорядження Кабміну Януковича. А торік у листопаді для колекції знаходять місце на ПБК — у підвалах іншого держпідприємства, «Лівадія», яке входить у структуру НВАО «Масандра». Розпорядженням КМУ (№1364-р) «Про віднесення нерухомого майна у відання Національної академії аграрних наук» НААНУ «у відання» передають приміщення винзаводу та підвали «Лівадії», а звідти, слід гадати, їх «перевідано» інституту «Магарач». Роздобути на сьогодні розпорядчі документи переведення колекції поки що не вдалося — чекаємо відповіді на інформзапит. Але сумнівність такої рокіровки очевидна, коли знати, що майно й землі «Масандри» на п’ять років (до 2014 року) захищені від будь-яких передач та вилучень спеціальним законом. Таким чином, від «Масандри», схоже, шматочок уже відкусили. 

Ви, Олександре, мабуть, знаєте, що за весь час її існування колекцію «Магарача» піднімали з історичного підвалу тільки один раз — коли в роки Другої світової теплоходом перевозили на Кавказ. Від кого й чого рятуємо тепер? Офіційна версія — від тріщин, які утворювалися в підвалі внаслідок будівництва навколо нього. Найближче до нього, як нам усім відомо, — «чайний будиночок», під час будівництва якого підрізали схил, так? Таким чином, автори версії мало не пальцем показують на винуватця цієї загрози — власника «дачі Януковича». І це в народній свідомості зовсім не британський офшор, куди виведено актив основного засновника «Пансіонату сімейного типу». 

Але версія тупа й брехлива, бо кожному, хто спуститься в підвал, стане очевидно — немає там тріщин. Ми зафіксували на камеру весь периметр підвалу, стіни і стелю. Немає там тріщин. Але вони є в коньячному «цеху», в підвалі, де зберігалися коньячні спирти, а це зовсім інший будинок і абсолютно автономний від колекційного підвал. АЛЕ! Саме він і прилягає до території «дачі» — по даху будинку вже йде спіральний колючий дріт. Заспокою вас: тут тріщини, як кажуть ветерани заводу, були ще в 1970-х роках, і їх постійно зашпаровували. «Будівельників навіть підозрювали в навмисно халтурній роботі — щоб частіше в коньячний зазирати», — розповідали винороби. 

Та якби «рятували» тільки колекцію, ми могли б дискутувати. Але виселяють усіх. Спочатку демонтували й вивезли лінію розливу, хоча її купували естонські інвестори, яких, не розірвавши договір про спільну діяльність, витіснили з заводу. Розібрали музей, із вікон якого видно «дачу», — зникли навіть білі леви на вході до нього, демонтували мармурову дошку з іменами видатних виноробів «Магарача», і навіть скіфська баба, що стояла біля приміщення музею, зникла в невідомому напрямку. Працівники заводу, які працюють тут останні дні, кажуть, що будинок зноситимуть. 

Гадаю, Олександре, ви не знаєте, що таке дослідний майданчик «Магарача», де вчені проводили свої досліди? Сходіть подивіться на комплекс лізиметрів — це унікальна споруда під кущами винограду, побудована, до речі, на кошти вченого Тагіра Рамазанова. Винайдені ним і його колегами фітомонітори тепер успішно виробляють в Ізраїлі. Якщо ви справді маєте намір займатися виноробством (принаймні на рівні керівництва інституту доводилося чути про плани будівництва сучасного винзаводу), то вам мали сказати, що вино починається з винограду. І всім, хто тепер у Криму займається виноградарством і вином, без учених аж ніяк не обійтися — клімат різко змінюється. «Оскільки висаджуються нові сорти, яких раніше не вирощували в Криму, привезені з Італії, Франції, потрібні серйозні спостереження. А втрата такої бази, яка була в «Магарачі», може звести нанівець усі зусилля, яких доклали вчені за понад 50 років. Якщо ми їх перервемо, то відновити цей ланцюжок буде дуже важко й дуже дорого», — каже Тагір Рамазанов, якого звільнили з «Магарача» за боротьбу проти розбазарювання земель і який нині очолює Технологічний інститут виноградарства та виноробства ім. Голіцина. 

Що буде на території відділення інституту у Відрадному після повного виселення звідти вчених та обладнання, в інституті казати відмовляються. 

Інсайдерська інформація така. На засіданні вченої ради співробітникам лабораторії і дослідного майданчика заступник директора інституту Іванченко цього тижня повідомив: звільнити територію до 1 грудня. Новий дослідний майданчик спочатку планували зробити заново у с. Василівка, але це землі ДП «Гурзуф», що також входить у «Масандру», і вони, за законом, недоторканні. На облаштування занедбаного майданчика, на якому раніше вирощували щеплені саджанці винограду, потрібні чималі гроші. Майже 20 мільйонів попросили, але в міністерстві добро не дали. До того ж ДП «Гурзуф» згоди на вилучення землі не дав. «Рішення ухвалюються в Києві. На рівні міністра АПК Присяжнюка. Академія тепер обезголовлена, — колишній президент Безуглий звільнився нібито через стан здоров’я. Із Києва останніми тижнями приїздять різні групи керівних товаришів. Їздять, дивляться, міряють, але колектив нічого не знає», — розповіли працівники інституту. 

За останньою інформацією, виноградарів із Відрадного можуть «перекинути» у Партеніт, на територію дослідного господарства Нікітського ботанічного саду. Земля — порожня, тобто починати треба з нуля, це час і гроші. Але дослідження буде перервано: за словами джерел, ученим уже рекомендували писати нові тематичні плани. 

Ви не бачили, Олександре, як перевозили колекційні пляшки? Це відбувалося тоді, коли країна була занурена у передвиборні пристрасті. Вивозили малими партіями, не дуже затрачаючись на упаковку: пляшки, які лежали в спокої і зрідка дбайливо перекладалися, ставили в прості картонні коробки з-під вина. Саме так, вертикально, запевняв мене заступник директора інституту А.Ялонецький, і треба було перевозити. І зберігати в напівпідвальному приміщенні, де раніше було спиртосховище. Для колекції, на думку іншого заступника директора, Віктора Загоруйко, чиє ім’я тепер нерозривно пов’язане з переведенням колекції, — теж нормально.

…Жодної містики в тому, що затухання вже 184-літньої історії «Магарача» закінчується в тому ж місці, звідки він починався, звісно, немає. Вина всього — банальні людські слабкості, корупція і деградація суспільства в цілому, яке мовчки проковтнуло ще одне знищення культурної спадщини. Але лиха іронія долі в цьому збігові місця є — щоб далеко нашим «елітам» для порівняння свого зросту й ваги в історичній перспективі не ходити. Яке порівняння вам до душі, Олександре Вікторовичу?

Валентина Самар