Автор: Ірина СЛАВІНСЬКА, «Українська правда. Життя», липень 2010
У 2010 році в Україні пограбованих музеїв стало вдвічі більше, ніж у 1998. Якщо тоді по всій країні обікрали 23 музеї, то в березні цього року їх уже 55. Однією з найрезонансніших і найдорожчих крадіжок було викрадення картини Караваджо “Взяття Христа під варту, або Поцілунок Іуди” з Одеського музею західного та східного мистецтва у 2008 році. Нещодавно картину знайшли аж у Німеччині.
Автор: Ірина СЛАВІНСЬКА, «Українська правда. Життя», липень 2010
У 2010 році в Україні пограбованих музеїв стало вдвічі більше, ніж у 1998. Якщо тоді по всій країні обікрали 23 музеї, то в березні цього року їх уже 55. Однією з найрезонансніших і найдорожчих крадіжок було викрадення картини Караваджо “Взяття Христа під варту, або Поцілунок Іуди” з Одеського музею західного та східного мистецтва у 2008 році. Нещодавно картину знайшли аж у Німеччині.
В СБУ “Українську правду. Життя” запевнили, що “крадіжки з музеїв не носять організованого характеру, є поодинокими випадками і складають лише 5 % від усієї кількості крадіжок культурних цінностей”.
На сайті МВС можна ознайомитися з каталогом культурних цінностей, які викрали з українських музеїв та колекцій протягом 1999-2009 років. У ньому – близько 1000 позицій. Для порівняння: у попередньому каталозі (за 1984-1998) значилося 106 вкрадених витворів мистецтва. Тобто за останні 10 років в Україні вкрали у 9,5 разів більше, ніж за попередні.
Юрій Савчук, голова Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України пояснює цей стрибок цифр використанням більшої кількості джерел. До каталогу 2010 року увійшли крадіжки з приватних колекцій – раніше інформацію про них не оприлюднювали.
Невесела географія
Савчук звертає увагу на географічну тенденцію: “У провідних національних музеях – жодної крадіжки. Найменш захищеними від крадіжок є невеликі провінційні музеї. Це районні та міські музеї у Вінницькій, Закарпатській, Одеській, Львівській та Черкаській областях”.
За останні 10 років в Україні пограбували 40 регіональних музеїв. Водночас у музеях Києва крадіжок практично не буває.
Юрій Вакуленко, директор Київського музею російського мистецтва, впевнений у захисті свого музею: “Наш музей – один із тих, які найкраще охороняються. У нас дуже складна система охорони”.
Вразливість регіональних музеїв Вакуленко пояснює діяльністю преси: “Преса голосно розповідає, що музеї на периферії погано охороняються. Все ніби готується для того, щоб прийшли і вкрали”.
Юлія Литвинець, головний хранитель Національного художнього музею України, менш впевнено говорить про безпеку колекції музею:
“Наш музей має можливість поставити нормальну сигналізацію, у нас ведеться відеоспостереження, є охорона – національним музеям не страшний зовнішній ворог. Але є внутрішній ворог – згадайте, що сталося в Ермітажі. В таких випадках дуже складно вирахувати винного, до того ж важко відразу помітити, яка саме картина пропала”.
Загальний стан захищеності українських музеїв “Українській правді. Життя” схарактеризувало Міністерство культури і туризму: “Зростання цін на світовому ринку на предмети старовини, антикваріату та твори мистецтва спричиняє збільшення пограбувань музеїв та заповідників”.
“Забезпечення охорони музеїв та музейних зібрань є болючою проблемою музейної сфери. Зняття охорони музеїв через заборгованість та загострення криміногенної ситуації в державі загрожують втратою рідкісних і цінних музейних предметів та музейних колекцій”.
Елегантний злочин
Одним із найгучніших випадків в Україні стали крадіжки в Уманському краєзнавчому музеї (Черкаська область) та Ямпільському районному музеї образотворчого мистецтва (Вінницька область).
У цих музеях за два роки вкрали 21 картину. Протягом 2006-2008 років роботи майстрів радянського живопису підмінили на новісінькі копії. Таким чином із музеїв поступово зникли роботи Тетяни Яблонської, Сергія Шишка, Миколи Глущенка та Сергія Григор\’єва.
Роботи цих художників коштують на ринку немало. “Відоме ім\’я не може коштувати менше 5-10 тисяч доларів. Хороша повноцінна робота відомого радянського художника коштуватиме від 10 тисяч доларів”, – запевнила галеристка Людмила Березницька.
Один із київських арт-дилерів піднімає планку: “За Глущенка відразу віддадуть 20 тисяч доларів”. Михайло Шевченко, директор Музею сучасного образотворчого мистецтва, запевняє, що роботи Шишка ще дорожчі. Вони можуть коштувати від 60 до 80 тисяч доларів.
Для крадіжки недешевих полотен з Умані та Ямполю організатори розробили доволі просту, але гарно організовану схему.
Українські музеї мають право влаштовувати тимчасові виїзні виставки, тобто на деякий час віддавати свої картини державним установам. Протягом 2006-2008 картини обох музеїв їздили на виставки у міжрайонному управлінні СБУ, військкоматі міста Ямпіль та міському водоканалі.
Після деяких із цих виставок до музеїв замість оригіналів повертали копії. Працівники музеїв не відразу помітили підміну.
У квітні 2008 року на лаві підсудних опинилися директор Уманського краєзнавчого музею Микола Вихристюк, начальник Ямпільського міжрайонного відділення управління СБУ в Вінницькій області Валерій Віязловський, заступник начальника Уманського райвідділу міліції Віталій Мельник і директор відокремленого підрозділу “Вінниця-водоканал” Олександр Прилипко.
Підсудним світить від 7 до 12 років ув\’язнення з конфіскацією майна. Та досі їм не винесли вироку. Тобто за два роки Крижопільський районний суд так і не ухвалив остаточного рішення.
Це прокоментував Сергій Кізь, старший слідчий в особливо важливих справах Військової прокуратури Центрального регіону: “Справа на стадії вироку. Говорити про те, що справу закінчено, ще рано. Справа багатоепізодна, просто величезна. По ній проходить багато свідків, тому суд потребує часу. Думаю, що найближчим часом справа вирішиться”.
Усього знайшли та повернули до Ямпільського та Уманського музеїв близько половини крадених картин. Друга половина безслідно зникла.
Гра м\’язами
Набагато менш елегантно виглядають крадіжки в Кмитівському музеї образотворчого мистецтва ім. Й. Буханчука.
1 лютого 2009 року крадії виламали решітку на вікні, вибили скло та зламали двері, щоб винести з музею 17 картин радянських топ-художників – Яблонської, Глущенка, Шишка.
Кмитів – невеличкий населений пункт. Тут усі всіх знають, до того ж, музей по периметру оточений будинками мешканців села – дуже дивно, що крадіжку вночі не помітили і не почули.
Віктор Бойко, директор Кмитівського музею, спробував пояснити: “Поруч із музеєм знаходиться клуб. Того дня там голосно грала музика, молодь веселилась – сторож подумав, що шум іде з клубу”.
“Усе це сталося через недолік фінансування. Гроші на справжню охорону знайшли тільки після крадіжки. Тепер охорона чергує цілодобово – вони несуть відповідальність. У них є зброя, засоби для самозахисту, є кнопка тривоги”.
Бойко вважає, що крадіям міг допомагати хтось із мешканців Кмитова: “Картини мали носити через ліс, тому я думаю, що крадіям міг допомагати хтось із місцевих”.
Така крадіжка – не спонтанна, запевняє директор Кмитівського музею: “Вони спеціально їздили і розглядали варіанти. Всі вкрадені картини були частиною постійної експозиції. Видно, був спеціаліст у музеї, все оглянув і прикинув, які картини дорого коштують на ринку. Коли затримали підозрюваних, наші працівники впізнали у них відвідувачів, які колись заходили до музею”.
8 квітня на приватній квартирі в Києві було знайдено 11 вкрадених у Кмитові картин. Решта оригіналів пропали у невідомому напрямку.
Іван, арт-дилер, що працює з найбільшими київськими арт-галереями, натякнув, що картини з музеїв рідко зникають просто так: “Картини крадуть або дилетанти, або ж крадуть на замовлення. Зазвичай беруть конкретну картину для конкретного колекціонера”.
Засновники аукціонного дому “Золотое сечение” Олексій та Михайло Василенки в унісон підтверджують: “Крадену роботу продати дуже складно, це просто самогубство. Картини крадуть тільки на замовлення під конкретну колекцію”.
Крадені картини: реінкарнація
Частину крадених робіт недосвідчені злочинці самі повертають до музеїв – зазвичай, просто викидають на смітник. Частина робіт на певний час залягає на дно – наприклад, їх продають недосвідченим колекціонерам і дилерам-початківцям.
Гаяне Атаян, донька художниці Тетяни Яблонської, чиї картини вкрали з Уманського та Ямпільського музеїв, розповіла про одну з можливих схем проникнення краденого на ринок:
“Коли обікрали Уманський музей, і я побачила, які саме картини підмінили, то згадала, що одну з крадених робіт мені приносили на експертизу. Той етюд приніс якийсь дилер, явно випадкова в цьому бізнесі людина. Я мала телефон того дилера і відразу ж передала його до СБУ”.
Нерідко крадені роботи за декілька років з\’являються в публічному просторі. Так сталося у вересні 2008 року на виставці Великого антикварного салону в Українському домі. Тоді в експозицію потрапила вкрадена з Уманського музею картина “Зимове сонце” Миколи Глущенка. Власником картини виявився молодий підприємець Олександр Красовський із Бердичева.
Арт-дилер Іван розповів, як крадена картина потрапила на солідну виставку: “Її купив молодий колекціонер-початківець в одній із київських галерей. Буде наука – тепер він краще перевірятиме, що купує”.
За словами Івана, це – не останній випадок непевних робіт на антикварному салоні в Українському домі: “На останньому салоні в Українському домі ніхто не купив жодної з представлених картин Василя Непийпиво. Все тому, що минулого року в Кмитівському музеї вкрали декілька його картин”.
Реставратор і співзасновник галереї “Естамп” Максим Сагайдак також має досвід роботи з краденими картинами: “Мені траплялися крадені картини. Одного разу це була викрадена з Ужгородського музею картина. Коли це з\’ясувалося, галерея повернула картину до музею. Від цього можна захиститися – є сайти, каталоги”.
Крім озвучених резонансних випадків, які мали доволі широкий публічний розголос, трапляються і менш очевидні крадіжки. За словами експертів, найбільше їх відбулося на початку 90-х та за часів президентства Леоніда Кучми.
Євген Солонін, куратор і менеджер експозиції PinchukArtCentre, поділився інсайдерською інформацією з минулого: “У радянські часи Міністерство культури та Союз художників закуповували роботи в художника, а потім їх розподіляли між музеями та іншими установами”.
“Усе записували – в який колгосп які картини передали. Було немало шахраїв, які цим скористалися. В 91-му вони приходили до якого-небудь колгоспу та казали, що прийшли з Союзу художників і хочуть забрати картини. В перехідний період була непевність, що кому належить… І де тепер ті картини?”.
Конкретним випадком із життя поділився художник і колишній арт-дилер Іван Григор\’єв, онук художника Сергія Григор\’єва:
“Декілька хороших робіт дід колись подарував Андрію Малишку, зараз ці роботи мали б бути у музеї Малишка в Обухові. Але останнім часом у тому музеї нібито було вже дві пожежі. Після обох пожеж картини Григор\’єва зникали. Хоча я думаю, що картини насправді зникали до пожеж”.
“Також мені цікаво, куди пропав розкішний пейзаж Григор\’єва, який висів у Парламентській бібліотеці в Києві – за СРСР він там висів, а тепер нема”.
Арт-дилер Іван розповів, що після 1994 року картини справді горіли: “За Кучми всі картини, пов\’язані з радянською пропагандою, вивели з запасників. Їх збиралися знищити. Багато картин спалили – я сам був присутній при випадках, коли виносили 5-6 картин високого рівня і спалювали”.
“Були картини, якими забивали вікна в клубах. Деякі картини мені вдалося забрати – я просив віддати їх на виставку. Спочатку часто відмовлялися, але коли я почав пропонувати гроші, то відмовлятися перестали”.
Самозахист: теорія…
Частина крадених картин, імовірно, осіла у приватних колекціях. Але полотна також можуть потрапити у колекції галерей та аукціонних домів, які захочуть спробувати їх продати.
Про це говорить Наталія Романова, мистецтвознавець і автор курсу “Історія колекціонування” в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення ім. Карпенка-Карого:
“Навіть якщо факт крадіжки розкрили, то це не означає, що робота вийде з культурного колообігу – зокрема це стосується маловідомих пейзажів Шовкуненка, Шишка, Глущенка, Григор\’єва, їх легко підробити та продати. А от вкрасти та продати всім відомі резонансні картини – важко”.
Галеристи, дилери та колекціонери в один голос це заперечують. Вони запевняють, що продати крадену картину неможливо.
Засновники аукціонного дому “Золотое сечение” Олексій та Михайло Василенки мають свою концепцію самозахисту: “Ми працюємо тільки з перевіреними людьми. Вони ніколи не підуть на кримінал. Той, хто раз обманув, більше ніколи не знайде собі клієнтів”.
Галерист Людмила Березницька навпаки не радить працювати з дилерами, натомість рекомендує цікавитися походженням картини: “Можна роботу купити на вулиці у дилера, а можна це зробити в галереї, що надасть сертифікат картини та її історію – картину неможливо продати без провенансу, це її біографія”.
…і практика
На практиці провенанси – річ ненадійна. Доказ – ярмарок антикваріату, що відбувається щосуботи у “Міжнародному виставковому центрі”. Це місце відоме, зокрема, регулярними візитами Віктора Ющенка, який купує там старожитності.
20 хвилин прогулянки ятками вистачило, щоб отримати одностайні запевнення продавців у можливості отримати сертифікат на будь-що за невеликі гроші.
Щоправда, таким сертифікатам не завжди можна вірити – деякі продавці попереджають про можливі підробки провенансів: “Є експерти, які пишуть лише від руки, щоб їхні сертифікати неможливо було підробити. Наприклад, так робить Дмитро Горбачов”.
Та вже на сусідній ятці обіцяють: “Якщо доплатите зверху 20% вартості картини – до вечора у вас на руках буде провенанс і сертифікат справжності будь-якої з картин”.
Так само легко вивезти будь-яку картину з України. Теоретично це можливо лише після експертизи та дозволу Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України.
Але на практиці не знадобляться ні дозволи, ні експертизи. Продавці антикваріату в “Міжнародному виставковому центрі” щосуботи готові звести своїх покупців із потрібними людьми.
За 600 гривень один із продавців обіцяє зробити документ із експертним висновком і дозволом на вивіз від Державної служби контролю за переміщенням культурних цінностей через державний кордон України. Але відразу попереджає – навіть із таким папірцем роботу можуть не випустити з країни митники.
За бажання митників можна обійти через “вікна” в українському кордоні. Послуги “перевірених перевізників” коштуватимуть 18% від заявленої вартості роботи. Щоправда тут також можлива лотерея: картину або довезуть, або ні. Якщо ні, то обіцяють гарантовану компенсацію – мовляв, перевізники повністю відшкодують заявлену вартість втраченої роботи.
Кода
Проблема крадіжок існує, її визнають офіційно. Щоправда, без відповіді лишається риторичне запитання “Що робити?”.
Зараз Міністерство культури і туризму вкупі з МВС шукає альтернативні моделі захисту: “Опрацьовується питання розроблення державної програми поетапного розвитку технічної охорони, що дасть можливість заощаджувати державні кошти”.
“Ще одним з перспективних напрямків захисту музейних зібрань є проект Міжнародної агенції з атомної енергетики. Проектом передбачається маркування культурних цінностей та музейних предметів слаборадіоактивними ізотопами, що спростить ідентифікацію та дозволить ефективніше протидіяти їх незаконному обігу”.
Продаж крадених робіт, при всій позірній масштабності – лише один із тіньових аспектів українського арт-ринку. Не меншу небезпеку складають підробки. Ось і про знайдену картину Караваджо тепер сперечаються – одні кажуть про їїсправжність, інші вважають “Поцілунок Іуди” підробкою.
Наразі ні український, ні іноземний споживач не може впевнено говорити про стовідсоткову захищеність від купівлі крадених або підроблених робіт. Український ринок не чистий і не прозорий. Це вкрай герметичне арт-поле, де працює справжня кругова порука.
Матеріал підготовлено за сприяння Проекту підтримки журналістських розслідувань у Східній Європі SCOOP
Автор: Ірина СЛАВІНСЬКА, «Українська правда. Життя», липень 2010
