Автор: Катерина КАПЛЮК, «Українська правда», липень 2010
Тренажерна зала, сауна, басейн, перукарня, кімната психофізіологічного розвантаження, дворівневий паркінг, конференц-зал на 250 місць… Це опис не новітнього курорту, а… приміщення Апеляційного суду Києва на вулиці Солом\’янській, 2-А.
Зовні 28-поверхова будівля нагадує банальну “свічку” зі скла та металу.
У радянські часи тут намагалися звести обчислювальний центр Міністерства водного господарства УРСР. Проект стояв недобудованим, аж поки в 2003 році його не передали Апеляційному суду Києва.
Автор: Катерина КАПЛЮК, «Українська правда», липень 2010
Тренажерна зала, сауна, басейн, перукарня, кімната психофізіологічного розвантаження, дворівневий паркінг, конференц-зал на 250 місць… Це опис не новітнього курорту, а… приміщення Апеляційного суду Києва на вулиці Солом\’янській, 2-А.
Зовні 28-поверхова будівля нагадує банальну “свічку” зі скла та металу.
У радянські часи тут намагалися звести обчислювальний центр Міністерства водного господарства УРСР. Проект стояв недобудованим, аж поки в 2003 році його не передали Апеляційному суду Києва.
І от тепер ця споруду добудували, і вона отримала Державну премію в галузі архітектури 2010 року.
Це означає, що суддівський хмарочос визнали таким, що має “важливе значення для розвитку вітчизняної архітектури” та “здобув широке громадське визнання” (відповідно до Положення про премію в галузі архітектури).
|
|
|
Нова будівля Апеляційного суду Києва |
Окрім фанфар, премія також передбачала непогану грошову винагороду в розмірі 100 тисяч гривень.
Цю суму порівну поділили шість головних учасників проекту на Солом\’янській. Кожному з них присуджено по 16,7 тисяч гривень. Серед премійованих – двоє архітекторів, троє інженерів-будівельників та … голова Апеляційного суду міста Києва Антон Чернушенко.
Суддівський “творчий внесок”
Питання, на якій підставі суддя став спів-лауреатом, зацікавило “Українську правду”.
До колективу претендентів, крім архітекторів, можуть бути включені інженери, художники чи інші фахівці, чий творчий внесок був найбільшим. Це зафіксовано в Положенні про премію в галузі архітектури.
У той же час, в документі чітко сказано: до нагороди не допускаються особи, які виконували адміністративні, консультаційні чи організаторські функції за посадою.
Генеральним проектувальником суду-хмарочосу виступив інститут “Гіпроцивільпромбуд”, який і висунув список можливих лауреатів.
Згідно з офіційними документами, за один проект нагороду можуть отримати до 8 осіб.
До початкового переліку, окрім названих шести осіб, були включені також головний електрик та головний сантехнік проекту. Втім, коли проект переміг у конкурсі, Комітет з державної премії в галузі архітектури попросив зменшити число нагороджених до шести осіб.
“Спочатку в подання на премію також були записані інженер-електроенергетик та інженер-сантехнік з вентиляції. Вони, на наш погляд, зробили значний внесок. Але комітет аргументував їх виключення тим, що інженери отримують інші нагороди, а у нас – премія в галузі архітектури”, – розповів “Українській правді” головний архітектор проекту Володимир Гальченко.
|
|
|
Голова суду Антон Чернушенко |
За логікою, щоб отримати премію, голова Апеляційного суду Києва Антон Чернушенко повинен був ретельно працювати над кресленнями та планами споруди.
Але архітектурної чи художньої освіти пан Чернушенко не має. До вступу на юридичний факультет він навчався в автомобільно-дорожньому технікумі та служив в армії.
Тож чому Чернушенко включили на здобуття премії?
Головний архітектор проекту Володимир Гальченко так описав роль голови суду в творчому процесі.
“Антон Чернушенко виступав як технолог, він там днював і ночував! Він обирав матеріали, дивився, брав участь в усіх проектних роботах, – в загальних рисах пояснив архітектор. – Ще двічі на тиждень були оперативки, які очолював або голова суду, або його заступник”.
Як з\’ясувалося, “участь у проектних роботах” пана Чернушенка також полягала у внесенні кількох пропозицій для будівництва.
“От подивіться, в будівлі суду є конференц-зал, а за стінкою був задуманий кабінет для президії, – розповідає архітектор, показуючи план комплексу. – Тобто, під час урочистих подій керівництво могло там збиратися і проводити якийсь сабантуйчик. Але пан Чернушенко сказав: “Нам цього не треба, зробіть тут перукарню”.
Але це ще не весь перелік цінних порад голови суду, який тепер став й володарем архітектурної премії.
“Було заплановано приміщення, де би перевдягались діти, які виступали на Новий рік. Але суддя сказав: “Не треба, ми їх ширмою закриємо в фойє, а в роздягальні зробимо кімнату розвантаження для суддів”. Ще у нас була запланована відкрита стоянка. Він каже: “Нащо нам стоянка на будівлі? Зробіть краще для суддів зручно!” – переповів суддівську турботу головний архітектор проекту і показав на плані приміщення тренажерної зали.
– Але ж суддя в основному займався організаторською роботою? – спитала “Українська правда”.
– Так, звісно, – визнав співрозмовник.
За словами Володимира Гальченка, на отримання премії пана Чернушенка висунули самі члени колективу. “Обирали, хто заслужив, а хто не заслужив”, – зазначив він. Втім, на питання, чому “не заслужили” головні сантехнік та електрик, архітектор розвів руками: “Ну, ви ж розумієте…”
Головне – щоб людина була хороша?
Голова Апеляційного суду Києва – це не єдиний в історії премії лауреат, який прямо не пов\’язаний з архітектурою. Наприклад, свого часу цю нагороду діставав перший віце-президент футбольного клубу “Динамо-Київ” Ігор Суркіс.
У числі чиновників, які не мали жодного відношення до зодчества, але стали володарями почесної відзнаки – полтавський мер Анатолій Кукоба, міністр транспорту Георгій Кірпа і голова Нацбанку Володимир Стельмах, який отримав премію за комплекс будівель Української академії банківської справи, розташованої навіть не в Києва, а в Сумах, куди завантажений роботою банкір точно не мав часу навідуватися!
У преміальному комітеті не дивуються, що одним з лауреатів архітектурної премії став суддя.
Член комітету, архітектор Микола Дьомін розповів, що зі списку вилучають тих людей, посада яких не відповідає Положенню про премію (як, наприклад, головних електрика та сантехніка). Але пояснити, чому суддя лишився в списку, він не зміг.
– Як в списку лауреатів опинився суддя Апеляційного суду Києва? – запитала в члена журі “Українська правда”.
– Буває, що мери чи губернатори отримують премії, але за конкретний внесок. Не просто як адміністратори, а як інженери, – відповів пан Дьомін. – Насправді перелік майбутніх лауреатів складає організація, яка висуває проект на нагородження. Комітет не має права втручатись. Ми можемо хіба що написати листа і вказати, що чиясь посада не відповідає Положенню про премію.
– Але ж суддя не займався технічною роботою!
– Це винятковий випадок, і я не володію цією інформацією.
– Тоді чому ваш комітет відсторонив головних сантехніка та електрика, але залишив суддю?
– Не знаю. Мабуть, тому, що їх відповідальність в проекті не була доведена. Якщо він електрик, то що видатного він зробив, що електрика вплинула на якість архітектурного твору? Це якесь освітлення, чи технології, які змінили загальні уявлення в архітектурі?
Нові атрибути суду: сауна та тренажерний зал
Приміщення Апеляційного суду цікаве не лише списком нагороджених, але й умовами, в яких працюють судді.
Члена комітету з держпремії в галузі архітектури Микола Дьомін вважає приміщення суду досконалим: “Треба шукати не якісь зовнішні прояви архітектурної форми, а те, яким чином форма відображає зміст. Який повинен відбивати прагнення суспільства в той момент, коли були створені ці шедеври”.
|
|
|
План нової будівлі Апеляційного суду Києва |
Отже, зразкова багатоповерхівка суду розділена на кілька “тематичних частин”.
Перша третина будівлі – до сьомого поверху – для загального користування, там розміщуються 27 судових залів.
Середня частина – для “внутрішнього користування”, де знаходяться особисті кабінети суддів та службові приміщення. Зайти до коридору чи окремого кабінету тут можна лише з іменною магнітною карткою.
Ось, наприклад, тривіальний коридор Апеляційного суду, який має відображати “прогрес української архітектури та прагнення суспільства на даний момент”.
|
|
|
Типовий коридор в приміщенні суду, відзначеного премією в галузі архітектури |
Три верхні поверхи – технічні. На даху будівлі розміщена площадка з контейнером. У разі пожежі в цю коробку мають забратися 15-20 людей, яких за допомогою гелікоптеру мають евакуювати з будівлі. Також в приміщенні на випадок загоряння постійно знаходиться 180 тонн води.
Але це – лише офіційна сторона справи.
“Українська правда” отримала копії проектних планів будівлі. Згідно з офіційною документацією, на першому поверсі Апеляційного суду знаходиться… тренажерний зал. У підвалі – сауна та басейн.
|
|
|
|
|
|
|
Сауна на плані Апеляційного суду Києва |
Також біля конференц-залу проектувалась перукарня, а поверхом вище – кабінет “психофізіологічного розвантаження для суддів”.
Окрім того, в суді є власна котельня з німецькими котлами Viessmann, безліч відеокамер та диспетчерська, до якої приходить інформація з усіх поверхів суду.
Наявність тренажерної зали та сауни в суді – це справді схоже на нове слово в архітектурі. Цими подробицями також зацікавилася “Українська правда”.
Опитані нами вітчизняні архітектори не змогли навести жодного прикладу зі світової чи вітчизняної практики, коли в державній установі високого рангу розміщувалась би сауна чи тренажерний зал.
Президент Української академії архітектури Валентин Штолько про таку тенденцію не чув, але вважає, що будівництво в суді нецільових приміщень – це питання етики та грошей. “Якщо суди можуть відзвітуватись про те, що вони заробили ці гроші, вони можуть навіть на Північному полюсі побудувати баню”, – прокоментував він.
Натомість, архітектор Валерій Книш розповів, що за кордоном тренажерні зали будують в офісних будівлях, які не є державними установами. “Якщо зауважити, що зали будуються за рахунок платників податків, то це, звісно, недобре. Але якби чиновники ефективно працювали та приносили користь, то чому б у них не було свого тренажера? А якщо вони погано працюють, та ще й мають тренажер – це вже перебір”, – поділився зодчий.
Західні судочинці не поспішають отримувати додаткові пільги від держави. Наприклад, восени 2009 року у Лондоні після тривалої реконструкції відкрилось нове приміщення Верховного суду. Там знаходяться велика бібліотека, кімнати для зустрічей, виставкова галерея, кафе для відвідувачів суду. Але ні тренажерної зали, ні сауни для британських суддів немає. Тож вони можуть лише позаздрити українським колегам.
За словами працівників Апеляційного суду Києва, якщо в тренажерний зал потрапити можна, то із сауною ситуація загадковіша – опитані співробітники суду знають, що вона є, але особисто туди жодного разу не заходили.
|
|
|
|
|
|
|
Тренажерна зала на плані Апеляційного суду Києва |
Довідатися подробиці ми спробували у прес-службі суду. Але там “Українську правду” взялися переконувати, що ні сауни, ні тренажерної зали на території комплексу немає.
Тому автор цих рядків вирішив особисто перевірити правдивість такої заяви. Виявилось, що тренажерна зала знаходиться там, де вона й позначена на схемі.
Згідно з розкладом роботи залу, судді тут можуть не лише розім\’ятись на тренажерах, але й потанцювати та зайнятись йогою.
|
|
|
Умови відвідин “качалки” в Апеляційному суді Києва |
Відвідати сауну в “Української правди” не вийшло через те, що всі двері до судового підземелля були зачинені. Відповідно до плану, вона знаходиться зліва від головного входу.
|
|
|
Вхід у суддівську сауну |
Загальна вартість диво-суду, за даними проектувальників, становить більше 200 мільйонів гривень. Будівництво цієї державної установи було профінансоване з бюджету, а отже, коштом платників податків.
Вочевидь, цих грошей виявилось недостатньо, тому що наразі в Апеляційного суду є проблеми з комунікаціями. Усі загальні телефони не працюють як мінімум тиждень, тому додзвонитись до них можна лише… з внутрішніх апаратів.
Інтернет – досить повільний, в чому власноруч зміг переконатись журналіст “Української правди”. Окрім того, останні два дні не працювала електронна скринька суду. Отака-от “досконалість форми і змісту” зразка початку 21 століття.
“Українська правда” намагалась отримати коментар з приводу премії та нецільового використання приміщень безпосередньо в голови Апеляційного суду Києва Антона Чернушенка.
Впродовж дня він лише одного разу зняв трубку телефону, але щойно журналіст представився, розмова обірвалася. У подальшому він не відповів на смс-повідомлення з проханням про коментар.
У прес-службі суду “Українській правді” повідомили, що вони дадуть відповідь на інформаційний запит, але коли саме – невідомо. Впродовж чотирьох днів відповідь не надійшла. У офіційній фотозйомці приміщень було категорично відмовлено.
Автор: Катерина КАПЛЮК, «Українська правда», липень 2010
