Фото з сайту www.washingtonpost.com

Чи варто державі включатися в боротьбу з поширенням недостовірної інформації? Якщо коротко – то ні. Але варто почитати Ґрунтовне дослідження цієї теми, опубліковане в американському The Washington Post

Автори: Флеммінг Роуз, співробітник WorldPost, старший науковий співробітник Інституту Катона та Якоб Макхангама, директор копенгагенського аналітичного центру Justitia.

Історія вчить, наскільки небезпечним є регулювання урядом розповсюдження фейкових новин.

Привіт сучасній Європі з античного минулого

У IV столітті до нашої ери афінський оратор Демосфен зауважив, що різниця між афінською демократією та спартанською олігархією полягає в тому, що в Афінах люди могли хвалити спартанську конституцію і критикувати афінську, тоді як у Спарті хвалити будь-яку іншу конституцію забороненялося. Цей лакмусовий папірець зараз більш актуальний для демократій, ніж 2000 років тому.

Але для справжньої ліберальної демократії також важливою є умова, що ніхто, а насамперед державні установи, не мають права визначати, що є істиною в питаннях політики та публічних дебатів.

Проте керівник антимонопольного відомства Італії Джованні Пітруцелла настільки занепокоєний обсягом  інформації в Інтернеті, що закликав упровадити державне регулювання у сфері боротьби з фейковими новинами.

Пітруцелла обґрунтував необхідність регулювання, порівнявши Першу поправку з Європейською конвенцією з прав людини, остання, за його словами, не забезпечує конституційного захисту громадян від “фейкових новин”. Адже згідно з інтерпретацією меж захисту свободи слова, поширення сфабрикованих новин, за словами Пітруцелли, порушує «права європейців мати доступ до інформації на основі плюралістичних поглядів».

А якщо штрафувати за фейки?

Ми погоджуємося з паном Пітруцеллою, що навмисне розповсюдження дезінформації є загрозою для будь-якого суспільства. Однак його стратегія боротьби з фальшивими твердженнями може бути небезпечнішою, ніж сама брехня.

Він хоче, щоб уряд втручався в процес перевірки інформації та усунення новин, які будуть визнані «фейковими». За його словами, на медіакомпанії, які не виконуватимуть цих вимог, необхідно накладати штрафи.

Це складно втілити в життя з кількох причин. По-перше, упродовж історії зафіксована величезна кількість емпіричних даних із різних країн, які дозволяють зрозуміти, що навіть демократичні уряди намагаються використати такі повноваження насправді для того, щоб закрити рота опонентам та заборонити висловлювання, які їм не подобаються.

Наприклад, під час Французької революції намагання держави захистити істину призвів до того, що почали страчувати людей, звинувачених у поширенні неправдивих новин. Серед страчених були ті,  хто критикував засновників Епохи терору якобінської диктатури.

У 1798 році конгрес США прийняв Закон про підбурювання до заколоту, щоб карати за неправдиві заяви про уряд, зроблені зі зловмисними намірами. Цей закон використовували для придушення поглядів, з якими не погоджувалась федеральна адміністрація президента Джона Адамса. Такий історичний досвід є однією з причин, чому в США заборонено судове переслідування за неправдиві заяви про уряд і чому свобода слова захищена Першою поправкою.

Метод Трампа: не подобаються новини – значить брехня

Цікаво, що президент Дональд Трамп запропонував змінити закони про наклеп, щоб під їхню дію почали підпадати новини про нього, які він класифікує як «фейкові» та які поширюють провідні засоби масової інформації, такі як The New York Times. Вочевидь Трамп має певну підтримку цієї неконституційної ідеї. За результатами опитування The Economist/YouGov , у відповідь на запитання «Чи повинні суди  мати право закривати ЗМІ за  «публікацію або телевізійне висвітлення матеріалів, які є упередженими або неточними»», 45 відсотків республіканців проголосували ствердно, а 55 відсотків республіканців висловилися за накладання штрафу на такі “упереджені або неточні ЗМІ”. Але Перша поправка стоїть на заваді бажанню Трампа обмежити діяльність журналістів, які критикують його особисто та його політику.

Боротьба з фейками – знахідка для диктатур

Немає жодних підстав вважати, що європейці були б більш відповідальними, якби в них з’явилася можливість криміналізації розповсюдження фейкових новин. Уже зараз деякі європейські країни, включаючи Польщу та Угорщину, розпочали політику  проти незалежних та критично налаштованих ЗМІ. Існує ймовірність, що видання не зможе ефективно захищатися від звинувачень у розповсюдженні фейкових новин.

Уявіть собі, що газета The Guardian публікує матеріал, отриманий з анонімних джерел, про глибокі розбіжності серед членів британського уряду щодо  Brexit. Британський уряд відразу спростовує цю інформацію та звинувачує The Guardian у публікації фейку для ослаблення  уряду та зупинки процесу виходу Великобританії з ЄС. Як  би The Guardian вдалося довести правдивість матеріалу, не розкриваючи своїх джерел і  тим самим підриваючи основу критичної журналістики?

У недемократичних суспільствах заборона розповсюдження неправдивої інформації є потужним інструментом переслідування релігійних та етнічних меншин і придушення політичних протестів. Ми це бачили в комуністичних країнах за «залізною завісою» під час Холодної війни, а зараз це характерно для сучасних авторитарних режимів, таких як Єгипет, Росія, Китай та Туреччина.

Закони проти фейків = закони проти свободи?

Фактично, закони проти фейкових новин, які пов’язані з політичними подіями, (а не є наклепами проти осіб) вимагатимуть, щоб демократичні держави уповноважували поліцію та суддів визначати, що є істиною. Загроза покарання може стримувати людей і перешкоджати розповсюдженню навіть правдивих тверджень та думок.

Відомо, що європейські норми у сфері прав людини не захищають людей у таких категоріях, як мова ненависті, заперечення Голокосту чи просування ідеологій нацизму та джихадизму.

Європейський суд з прав людини ще має прийняти перше рішення щодо розповсюдження фейкових новин.

А  в справі «Салов проти України» Європейський суд постановив, що:

“Стаття 10 Конвенції з прав людини  не забороняє обговорення чи розповсюдження отриманої інформації, навіть якщо є підозра, що ця інформація може бути неправдою. В іншому випадку особи були б позбавлені права висловлювати свої погляди та думки щодо заяв, розповсюджених засобами масової інформації, і з’явилися б необґрунтовані обмеження свободи вираження поглядів “.

(Детальніше про цю справу можна почитати на сайті Мінюсту України – прим. перекладача).

Наведемо переконливий аргумент, який доводить, що криміналізація розповсюдження фейкових новин суперечить принципам свободи слова, викладених у міжнародних та регіональних конвенціях з прав людини. У консультативному висновку Міжамериканського суду з прав людини зазначено: «Система, яка контролює право на свободу вираження поглядів заради очікуваної гарантії коректності та правдивості інформації, що її отримує суспільство, може бути джерелом великого зловживання та в кінцевому підсумку порушує право на інформацію, яким наділене наше суспільство».

У Камеруні Комітет Організації Об’єднаних Націй з прав людини заявив у своєму рішенні від 1999 року, що “переслідування та покарання журналістів за публікацію неправдивих новин без додаткових доказів, лише на тій підставі, що новини були неправдивими, є явним порушенням статті 19 Конвенції”.

Важливо зазначити, що 3 березня учасники зі всього світу, в тому числі ООН, ОБСЄ, Організація американських держав та Африканська комісія з прав людей та народів, оприлюднили спільну декларацію з цього питання. У заяві зазначається, що “загальна заборона розповсюдження інформації на основі примарних та сумнівних пояснень, у тому числі що це ” неправдиві новини “або” необ’єктивна інформація”, несумісна з міжнародними нормами та обмежує свободу вираження поглядів … і повинна бути скасована”.

Замість цензури – медіаграмотність

Пітруцелла зазначає, що уряд повинен регулювати новини та мовлення, щоб уникнути “інформаційного перевантаження” та “групової поляризації”. Хоча доцільніше намагатися запобігти цьому за допомогою освіти, підвищення обізнаності та тренінгів – щоб ми вчилися тому, як важливо бути відкритими до інших точок зору та отримали необхідні інструменти, які дозволяли б нам самостійно аналізувати, чи правдива представлена ​інформація.

У часи інформаційної ери люди можуть багато зробити, щоб не потрапити в ехо-камери, які влаштовані за певним алгоритмом;  наприклад, можна налаштовувати взаємодію з обліковими записами людей у соціальних мережах, з чиїми думками ми кардинально не погоджуємося, або додатково шукати матеріали подій, які відповідають нашим власним запитам.

Хоча, можливо, частка людей, які вибирають критичний підхід до споживання новин, мізерна. Ми повинні дозволити проявитися цій новій культурі, яка відповідає запитам цифрового століття. Однак необхідно також підтримувати цей рух за допомогою просвітництва та критичного аналізу. Цей процес уже відбувається – численні університети, аналітичні центри та неурядові організації борються з проблемою фейкових новин та ехо-камер, і в цю хвилину випробовуються нові ініціативи, спрямовані на боротьбу з цими явищами.

Про відьом, цензуру і просвіту – повчальна історія з минулого

Так, наша інформаційна ера та бурхливий розвиток спілкування в соціальних мережах унікальні. Але винайдення друкарського верстата  в XV столітті та його вплив на світ у наступні століття слугує повчальною аналогією, яка може дечому навчити пана Пітруцеллу. У XVI–XVII ст. доступ до друку викликав появу хвилі дезінформації та розповсюдження диких теорій змов про відьом та божевілля міленаризму. Ідеї релігійного фанатизму друкувалися одночасно  з науковими відкриттями. Протягом першого століття після винаходу Гутенберга друк так само активно використовували для поширення брехні, як і для просвітництва.

У той час релігійні та політичні керманичі запанікували та запровадили драконівський режим цензури, наприклад, список заборонених католицькою церквою книг «Index Librorum Prohibitorum». Це мало катастрофічні наслідки. Ті, хто не використовував друкарського верстата, страшенно відстали від «піонерів». Через багато років стало зрозуміло, що набагато важливіше вивчити переваги нових технологій, ніж захищатися від можливих негативних наслідків. Зіштовхнувшись із плюсами та мінусами цифрових технологій у XXI столітті, ми повинні засвоїти історичні уроки.

Матеріал підготовлений The WorldPost, партнером The Berggruen Institute та The Washington Post.

Український переклад – Наталя Жачек, спеціально для ІРРП