Автор: Тетяна Чорновіл, “Левый берег”, 19 січня 2012 року
На українських форумах нині досить популярним є один анекдот. Він був запозичений в Росії і переінакшений під українські реалії в різних версіях. Ось, наприклад, варіант від Миколи Томенка: «Президент виступає на засіданні уряду: «Уряду потрібно активніше працювати з обездоленими». Його перепитує прем’єр: «Уважаемый наш лидер, я только учу «мову», поэтому объясните, кто такие эти «обездолэни». – «Це ті, хто ще не віддав нам «долю»!»
Автор: Тетяна Чорновіл, “Левый берег”, 19 січня 2012 року
Анекдот дотепний, проте невеселий, бо сьогодні чимало підприємців в Україні живуть у постійній напрузі, боячись, що їхнім бізнесом зацікавиться якась впливова політико-бізнесова група.
Автор зацікавився темою «обездолених», коли восени на брюссельському інформаційному ресурсі EUobserver з’явилася стаття про Україну, де був досить цікавий абзац, пізніше розтиражований українськими ЗМІ. Цитую: «Британські й американські компанії представили вищим посадовим особам ЄС перелік з приблизно 50 випадків «корпоративного рейдерства» в період правління Януковича – практики, коли фірми, які мають зв\’язки у владі, захоплювали компанії із західним капіталом».
Рейдерство, що гріха таїти, завжди процвітало в Україні, часто під владним дахом, але, так би мовити, бруд не виносився з хати. Що ж змінилося нині? Автор вирішив розібратися в цьому питанні.
Один американський громадянин, який потрапив до категорії «обездолених», переконував автора, що проблема справді масштабна. Мовляв, коли він подавав скаргу в американське посольство, то виявив, що таких, як він, скаржників, лише свіженьких – 35 штук.
Отож перше, що зробив LB.ua – теж звернувся у посольство США. Там не заперечили, що відповідні звернення громадян США є. Але не стали говорити про кількість та конкретні випадки, пояснивши, що посольство не має таких повноважень. Проте LB.ua вдалося знайти американських підприємців, які бажали розповісти про свою біду. Таким чином була зібрана ціла колекція рейдерських захоплень, яких і взялася досліджувати автор.
Пропоную кілька історій. При чому іноземним інвесторам зі слабкими нервами читати не радимо.
Історія перша: спадок Джарти
В Києві на площі Перемоги після дорогої реконструкції блищіть, як нова копійка, величезний універмаг «Україна». Мажоритарний акціонер, якому належить 92,75% – шведська компанія Quinn Holdings Sweden AB, фінансував придбання акцій «Універмагу» ірландський державний банк Irish Bank Resolution Corporation.
Однак нині іноземний інвестор втратив контроль над «Україною». Причина тривіальна – універмаг вподобав дехто з вітчизняних впливових осіб, і нині процес «обездолення» іноземного інвестора в самому розпалі.
На перешкоді не стало навіть те, що об\’єктом нападу стала державна компанія західної держави, що цей випадок активно обговорюють не лише ірландські ЗМІ, а й впливова у світі бізнесу Financial Times.
При чому законний власник навіть не знає, хто його «обездолює»: зацікавлена особа ховається за спинами юристів у Господарському суді міста Києва.
Західні громадяни зазвичай досить обережні у своїх коментарях стосовно судових рішень. Але українське судочинство так вразило представника ірландського банку Річарда Вудхауса, що він вже не добирає коректних слів. «Ми зіткнулися із українською судовою системою, яка по суті є інструментом узаконенного грабунку іноземних інвесторів», – говорить він.
У пана Вудхауса є всі підстави для обурення. Ось один маленький приклад простого, але дієвого знущання над іноземним інвестором у Господарському суді міста Києва: суддя цього суду виніс рішення в інтересах іноземного інвестора, яке дозволяло внести в державний реєстр прізвище нового керівника універмагу «Україна», але юристи шість днів (!) чекали, поки голова суду поставить печатку на цю ухвалу. Юристів іноземного інвестора день за днем відсилали «на завтра», мовляв, голова суду у відпустці, а без нього нема кому поставити печатку. В цей час через прохідну суду проходили люди з документами, де чорнила на тій самій гербовій печатці ще не підсохли. Коли ж нарешті юристам зателефонували з приймальні з пропозицією забрати своє рішення, завізоване печаткою, рейдери встигли оскаржити маленьку судову перемогу іноземного інвестора.
Очолює Господарський суд Києва Артур Ємєльянов. Він був переведений на роботу в Київ з Донецького господарського суду, коли президентом став Віктор Янукович. Тоді ж заступником Ємельянова була призначена Вікторія Джарти, донька Василя Джарти, покійного соратника Віктора Януковича. Політичний клан, який він сформував, переважно «макіївських», є досить впливовим у політиці. Принаймні київські юристи про ситуацію у Господарському суді говорять так: хоч Ємєльянов і голова суду, але Джарти шия. Вона, до речі, відповідає за організацію роботи апарату суду і, згідно з інструкцією, забезпечує зберігання та використання печаток суду.
В цьому контексті виглядає досить цікавою інформація, що юристи, які обслуговують невідомих рейдерів універмагу «Україна» в Господарському суді міста Києва, теж «макіївські». Їх варто назвати, оскільки вони ще фігуруватимуть у цій історії: Володимир Гуртовий та Дмитро Зайцев. У цій історії задіяний також їх давній партнер з Донецька, пан на ім’я Трушкін Вадим Юрієвич. Офіційно він представляється як «особа, яка уповноважена діяти від імені директора універмагу «Україна». Його основна задача –називати «рейдерами» законних власників і не пускати їх за поріг «України». До речі, разом всі ці юристи працюють досить давно, вони причетні до банкрутства не одного підприємства.
«Чиї інтереси вони представляють, ми не знаємо», – заявив LB.ua юрист «обездолених» Віталій Кулініч.
Але донецько-макіївське походження цих юристів, а також шлейф справ, який тягнеться за ними, наштовхує на певні роздуми. Ось ще одна історія, в якій «засвітилися» згадані вище юристи.
«Золота лихоманка» макіївських юристів
Як виявив автор, група юристів, які ймовірно причетні до легалізації рейдерського захоплення універмагу «Україна», «прославилися» банкрутством ЗАТ «Закарпатполіметали», яке добувало золото на Мужіївському родовищі в Закарпатті.
Свого часу в Україні була здійснена спроба налагодити власний добуток золота. Держава кілька років копирсалася в землі, і на тому вся затія заглухла. І не те, щоб справа ця була від початку безперспективна, просто можновладцям в певний період здалося цікавішим віддати підприємство на розграбунок з планами подальшої приватизації родовища.
Процес банкрутства ЗАТ «Закарпатполіметали» відбувався під пильним оком згаданих вище юристів. Зокрема, арбітражним керуючим «Закарпатполіметали» був відомий нам макіївський юрист Володимир Гуртовий, а головою комітету кредиторів – його партнер Дмитро Зайцев. Ці ліквідатори ЗАТ відверто діяли в інтересах однієї іноземної фірми з Віргінських островів, компанії Cengart Financial Inc, яка раптом виявилася найбільшим кредитором золотих рудників. Представником цієї фірми в судах значився ще один макіївський юрист – Ігор Желтобрюх. Запам’ятайте це прізвище.
Підозрілі полюбовні стосунки між ліквідаторами державного підприємства і його кредиторами, звичайно, не могли не звернути на себе увагу. Тому не дивно, що в пресі час від часу з’являлися критичні статті з цього приводу. Процитую одну статтю «Украина – не Клондайк», надруковану в російському виданні Zolotonews: «Под вывеской зарегистрированной на Виргинских островах компании Cengart Financial Inc. работает группа макеевских адвокатов, в том числе Игорь Желтобрюх, к ним примыкает и нынешний арбитражный управляющий Владимир Гуртовой. Донбасские корни Cengart, а также тот факт, что основную массу долгов «Закарпатполиметаллов» она скупила в 2006-2007 годах, наталкивают на мысль о близости ее с Василием Джарты, который возглавлял как раз в то время Министерство охраны окружающей природной среды».
Історія золотих рудників може свідчити, що Желтобрюх, Гуртовий та Зайцев – одна команда. Желтобрюх – депутат Макіївської міськради. Але нам він найбільше цікавий як керівник маловідомої фірми ТОВ «Київський регіональний юридичний центр» (адвокатська діяльність). Бо саме ця його посада демонструє його реальні зв’язки.
А тепер подивимося засновників ТОВ «Київський регіональний юридичний центр». До 2007 року їх було два – Дмитро Ворона та Олена Лещук. Обоє вони також з Макіївки, або Джарти-сараю (існує така альтернативна назва цього міста).
Проте пан Ворона довго не затримався в засновниках, бо пішов на державні посади. Наприклад, у 2006-му став заступником у міністра Василя Джарти. Нині працює заступником міністра внутрішніх справ, контролює державні закупівлі для відомства. Геннадій Москаль називав Ворону «гаманцем міністра Могильова», коли останній очолював МВС. Як відомо, після смерті Джарти Могильову довелося очолити Раду міністрів Криму, адже тільки він міг утримати вертикаль влади, побудовану з макіївських хлопців.
Ще один засновник від часу створення ТОВ «Київський регіональний юридичний центр» – Олена Лещук (Ассаул). На ім\’я цієї тендітної жінки зареєстровано майже десяток підприємств. Очевидно, вона лише формальний засновник, зате її партнерами в цих фірмах часто виступають цілком конкретні особи, що ходять коридорами влади, і яких об’єднує спільна риса – вони або були близькі до покійного Джарти, або нині працюють з Могильовим у Криму. Більше того, у 2005 році вона була співзасновником Юридичної фірми «Щит» разом з Анатолієм Могильовим, власною персоною.
Ось такий клубочок. Тому не виключено, що іноземний власник універмагу «Україна» може мати справу з макіївським політично-бізнесовим кланом.
Далі буде.
Автор: Тетяна Чорновіл, “Левый берег“, 19 січня 2012 року
