Підкуп політичних журналістів у Німеччині є абсолютним табу. А просування замовних матеріалів – осудливим і забороненим. Яким чином «піаряться» німецькі політики, Deutsche Welle запитала медіазнавця Сюзанне Фенґлер
Підкуп політичних журналістів у Німеччині є абсолютним табу. А просування замовних матеріалів – осудливим і забороненим. Яким чином «піаряться» німецькі політики, Deutsche Welle запитала медіазнавця Сюзанне Фенґлер.
DW: Пані Фенґлер, чи можна сказати про німецькі ЗМІ, що у сфері політики вони є цілком незалежними?
На жаль, так сказати не можна. У Німеччині також є певний вплив політики на ЗМІ. Але цей вплив значно слабше виражений, ніж у багатьох інших західноєвропейських країнах, приміром, якщо порівнювати в Італією чи Францією. Вплив політики виявляється насамперед на рівні політичних симпатій, до яких схиляються ті чи інші ЗМІ. Але при цьому вони залишаються редакційно незалежними, тобто штучно у їхню роботу ніхто не втручається. У минулому ми, на жаль, були свідками, як політики намагалися впливати на громадсько-правове мовлення. Ця тема активно дискутувалася в нас у 70-ті роки, після чого було вироблену загальну концепцію. Відтоді цей вплив зменшився і нині вже не відіграє такої ролі. Щоправда, нещодавній випадок Брендера (див. лінки до тексту – Х.Н.) засвідчив, що також у Німеччині все ще трапляються спроби зробити громадсько-правове мовлення партійно-політичним інструментом.
DW: В Україні ЗМІ, які перебувають в руках бізнесових груп, фактично, зобов’язані підпорядковуватися побажанням власника. Приватним німецьким ЗМІ також диктують редакційну політику?
У Німеччині такого нема. Більшість провідних німецьких газет належать або старим видавницьким родинам, або частково фондам чи спрямованим на публіцистику видавництвам. З огляду на це вплив бізнесу й спонсорів у нас відносно низький. Є поодинокі приклади, коли інвестори придбали собі, приміром, якийсь телебізнес. Але за моїми даними, не видно, щоб вони за допомогою цих медіа робили якусь економічну політику. У Німеччині економічні інтереси відстоюють радше шляхом лобізму та інших засобів, але економічні групи, які купують медіа, це ще відносно рідкість у нас.
DW: Доволі поширеною практикою в Україні є розміщення на шпальтах газет або в ефірі замовних матеріалів. Іноді навіть без обов’язкової у таких випадках примітки, що це піар або реклама. Як з цим у Німеччині? Чи реально розмістити в приватних ЗМІ – офіційно або неофіційно – проплачений матеріал?
Ні, це осудливо та заборонено. І саме у сфері політики мені не відомо про жоден такий випадок за останні десятиліття. Можливо, відмінність Німеччини полягає в тому, що ми маємо дуже сильне чи дуже чітке регулювання стосовно реклами політичних партій. Їм можна, приміром, лише за шість тижнів до виборів прокручувати на телебаченні рекламні ролики, і то лише в обмеженій кількості. Вони можуть також друкувати рекламу, але тут також засоби обмежені, бо партії не мають багато грошей. А що стосується підкупу редакторів саме в політичній сфері – це справді є табу. У дуже рідкісних випадках таке може трапитися у сфері економіки. Але в політиці, на щастя, ні.
DW: Яким чином німецькі політики працюють зі ЗМІ? Чи здатні вони взагалі якось впливати на роботу мас-медіа?
Політики можуть працювати з пресою різними способами. Класика жанру – прес-конференції, зустрічі з пресою. Але для цього не достатньо просто скликати журналістів – потрібно бути також добре підготовленим до такої зустрічі, аби свою тему чи свого політика добре продати. Також можна брати участь в аналітичних дискусіях, коли можна публічно популяризувати свої погляди. Звичайно, піар-спеціалісти намагаються також націлено звертати увагу конкретних ЗМІ на певні теми, знаючи, що це зацікавить те чи інше видання. Тобто це звичайний загальновідомий інструментарій роботи зі ЗМІ. Але у порівнянні, приміром, із США в Німеччині ця робота ведеться не так нахабно.
DW: А як щодо «чорного піару»? Українцям, особливо під час передвиборних кампаній, добре знайоме це поняття…
Іноді трапляються, так би мовити, випадки на межі. Але «чорний піар» у Німеччині не поширений. Журналісти самі дуже сильно зважають на свою незалежність, незаангажованість і стежать, так би мовити, одне за одним, аби колеги не порушували професійної етики.
DW: Що саме Ви маєте на увазі, коли кажете «випадки на межі»?
Ну, приміром, був випадок, коли журналіст писав про політику й одночасно був радником одного політика, тобто працював на нього, отримуючи за це гроші, і робив це непрозоро, невідкрито. Тоді, звісно ж, запитуєш себе, наскільки об’єктивно може ця людина писати про політику, якщо вона за це отримує гроші, тобто задіяна в піарі. Але гадаю, у повірянні з Україною ці випадки не є такими кричущими.
Із публіцистом та науковцем у галузі комунікацій, професором Дортмундського університету Сюзанне Фенґлер розмовляла Христина Ніколайчук
Редактор: Наталя Неділько
