Автор: Юрій Грицик, “Інформатор”, 16 березня 2009 року
Погожий весняний ранок. Вулиці міста заповнені метушливими перехожими, котрі намагаються вчасно потрапити на свої робочі місця. Турботливі мами з портфелями в руках ведуть дітей до школи, по дорозі даючи їм батьківські настанови… Звичайний день типового міста. І жоден із його мешканців навіть гадки не має, що саме цей нічим не примітний ранок стане для нього фатальним. Та й не лише для нього, а й для його нащадків у другому поколінні…
Автор: Юрій Грицик, “Інформатор”, 16 березня 2009 року
Погожий весняний ранок. Вулиці міста заповнені метушливими перехожими, котрі намагаються вчасно потрапити на свої робочі місця. Турботливі мами з портфелями в руках ведуть дітей до школи, по дорозі даючи їм батьківські настанови… Звичайний день типового міста. І жоден із його мешканців навіть гадки не має, що саме цей нічим не примітний ранок стане для нього фатальним. Та й не лише для нього, а й для його нащадків у другому поколінні…
Це сталося в середині 70-х років минулого століття в російському місті Свердловськ. Унаслідок технологічної аварії на одній із секретних бактеріологічних лабораторій (котрі в часи існування СРСР, як відомо, насамперед займалися дослідженнями, пов\’язаними з бактеріологічною зброєю) місто накрила рожева хмара з невідомої субстанції. Вона й поклала початок незрозумілим і таємничим смертям свердловчан. У цій місцевості, зокрема, донині хворіють і помирають із нез\’ясованих причин чоловіки віком від 20-ти до 40 років – це саме та вікова категорія, представників якої було найбільше на вулицях міста того трагічного ранку…
Ви запитаєте: до чого нам зараз усі ці «страшилки»? Відповідаємо: цей жах, що відбувався в тоталітарній державі майже тридцять років тому, може повторитися і в незалежній та демократичній Україні. У Львові, наприклад. Не вірите? Тоді для початку трохи передісторії.
Заробити і… померти
Як відомо, США та Україна ще 2005 року підписали договір «про протидію загрозі біотероризму та запобігання розповсюдженню бактеріологічної зброї, технології, матеріалів і знань». Згідно з тим документом, Америка допомагатиме нашій державі: «покращити безпеку зберігання патогенних речовин, які зараз зберігають у різних лабораторіях в Україні; значно зменшити час, необхідний для точної діагностики спалахів хвороб в Україні та для оцінювання того, є вони природними чи результатом терористичного акту; а також налагодить із нами співпрацю для розвитку кращих діагностичних засобів і методів лікування, щоби захистити водночас і населення США, і України від інфекційних хвороб. Це включає і використання лабораторних можливостей Америки задля кращого виявлення ендемічних хвороб в Україні».
На перший погляд, наміри благі: вдаримо разом із «супердержавою» по біологічній загрозі! Та ще й, як Бог дасть, заробимо – всі разом і кожен зокрема. Адже допомога США насамперед базуватиметься в «зелено-фінансовій» площині. А для багатьох «обтяжених» владою українців це вже звучить більш ніж просто привабливо. І все було б добре, якби не одне «але», яке полягає в особливостях національного господарювання. У ситуації, про яку ми вам розповімо, це буквально означає: хтось може заробити й померти, а хтось (і таких більшість) не отримати нічого, але також віддати Богові душу. Парадокс! І знову ж таки – національний
«З вами розбереться СБУ!»
Тепер ближче до справи. Львівський інститут епідеміології та гігієни має давню історію. У радянський період зі зрозумілих причин присутність у центрі мільйонного міста установи, котра займалась і продовжує займатися дослідженням небезпечних патогенних мікроорганізмів, ні в кого не викликала жодної перестороги. Як, зрештою, свого часу і в мешканців Свердловська. У 1990-х, в часи великої всеукраїнської «смути», до специфіки діяльності інституту також не було діла ні владі, ні тим паче «процвітаючим» тоді рекетирам. Нічого не змінилось і з приходом наступного тисячоліття в новітню історію незалежної України: гілкам влади, котрі перебувають у екстазі взаємного знищення, не до таких «дрібниць», як фактичне перебування біологічної зброї у самісінькому серці Західної України.
Так-так, ми не обмовились. Як повідомило редакцію компетентне джерело, невдовзі на базі згаданого інституту мають створити центр, який досліджуватиме… збудників особливо небезпечних інфекцій. Кажучи кількома словами, це означає: у той заклад звозитимуть для експериментів заражений біологічний матеріал, також у його стінах зберігатимуть штами наднебезпечних для людини вірусів. І все це страхіття буде відділене від нас із вами, від дітей, які грають на скрипках у музичній школі, розташованій неподалік, лише стінами будівлі, в якій воно міститиметься. Будинку цьому вже близько сотні років, і свідченням його «надійності» є зокрема те, що не так давно «бакінститут» (як його називають у середовищі медиків) «затопив» своїх суборендарів – кафедри епідеміології та загальної гігієни Львівського медичного університету. Нібито хтось із працівників забув перекрити кран із водою…
Звісно ж, аби підтвердити чи, навпаки, спростувати наші побоювання, ми передусім вирушили за роз\’ясненнями до директора Львівського інституту епідеміології та гігієни Олександри Тарасюк. Розмова була короткою. Зокрема, пані Тарасюк підтвердила, що очолюваний нею центр і справді займатиметься вивченням збудників особливо небезпечних інфекцій. Однак, мовляв, оскільки угоди між Міністерством охорони здоров\’я України та відповідним профільним відомством США наразі не підписані (а вони мали б передбачати встановлення у цій установі нового устаткування, реконструкцію приміщень тощо), то й теми для розмови немає. Чи все це безпечно для міста? «Так!» – переконувала нас пані директор, бо, за її словами, інститут досліджуватиме ті «особливо небезпечні інфекції», які передаються лише через… укуси кліщів.
Едуард Луговський, завідувач відділу особливо небезпечних інфекцій обласної санепідемстанції, до якого ми завітали після зустрічі з директором «бакінституту», обережно розповів, що «зараз існують технології, які фактично повністю нівелюють небезпеку витоку збудника за межі лабораторії». «Звісно, перед початком роботи центру буде створено режимну комісію, і лише після висновку головного санітарного лікаря у Міністерство охорони здоров\’я подаватимуть матеріали для отримання необхідного дозволу. Тому наразі великої небезпеки я не вбачаю – все буде видно тоді, коли матимемо проектну документацію, розрахунки щодо знищення піддослідних культур тощо», – запевнив фахівець.
Аби переконатися, як зараз діють в інституті «технології, котрі фактично повністю нівелюють небезпеку витоку збудника», ми подалися на кафедру загальної гігієни медуніверситету, котру, як уже зазначали, інститут якось затопив. Плями на стінах і стелі нам сфотографувати не дали, оскільки, за словами завідувача кафедри Віри Федоренко, «все вже забілили, і взагалі – в нас усе добре». Про те, що могло потрапити разом із водою з бактеріологічного інституту у навчальні приміщення, пані Федоренко говорити не захотіла навіть гіпотетично. Лише боязко зронила: «Знаєте, ми в них орендуємо те приміщення, і в разі чого завтра тут нас може не бути. Але добре, що ви цим цікавитесь…» Про себе подумав: імовірно, чорнобилі стаються саме через отаку моральну систему координат наших людей…
Не встиг я повернутися в редакцію, як, ніби на підтвердження моїх філософських узагальнень, задзвонив телефон – у слухавці пролунав голос розгніваної Олександри Тарасюк: «Ви чого по кафедрах ходите, якийсь компромат шукаєте? Чиє замовлення виконуєте? Хто вас “навів”? Яка у вас мета?» Відповідаю: «Моя мета – побудувати громадянське суспільство». Схоже, такий аргумент не надто переконав пані директора, і вона завдала «превентивного» удару: «Я вже зателефонувала в СБУ, вони вами займуться!»
Втім, Олександра Олександрівна, очевидно, й гадки не мала, що із дзвінком у Службу безпеки України ми її випередили. Зокрема, ось який коментар щодо цієї ситуації нам дав голова прес-служби управління СБУ у Львівській області, підполковник Володимир Кривошея: «Нам відомі обставини щодо Інституту епідеміології та гігієни. Цю установу розглядаємо як об\’єкт підвищеної небезпеки. У межах своєї компетенції управління ретельно відстежує розвиток подій. Ми інформуємо компетентні відомства про проблеми функціонування тієї установи. Можемо сказати, що вирішення цих проблем лежить винятково у фінансово-економічній площині». Хто вміє читати між рядків, із легкістю зможе вловити і той головний зміст, що закладений в небагатослівному повідомленні спецслужби.
Біологічний Чорнобиль
До певної міри цей зміст «розшифрувала» завідувач кафедри епідеміології Львівського медуніверситету, доктор медичних наук, професор Наталія Виноград, до якої ми звернулися по коментар.
– Наскільки, на вашу думку, нам потрібен такий центр?
– Створення такого центру та його фінансування – це ініціатива США, котрі дуже зацікавлені в контролі як над біологічними агентами, що можуть потрапити до рук терористичних угруповань, так і над епідеміологічною ситуацією загалом. Ми сьогодні сподіваємося на те, що в нас не буде біотерористичних актів. Однак їх загроза, з огляду на події у світі, з кожним роком усе зростає. Тому, звісно, такі лабораторії нам конче потрібні – аби навчитися стратегічно контролювати епідеміологічні процеси. Вигода від цього обопільна, відтак і допомагають нам фінансово при створенні таких центрів. Утім, тут є суттєве застереження.
– Яке саме?
– Усі лабораторії поділяють на кілька груп. Зокрема, з мікроорганізмами, котрі мають високий потенціал, становлять небезпеку для всього суспільства і смертельну загрозу для інфікованої людини (за нашою класифікацією – це перша група патогенності), можуть працювати тільки дуже високоспеціалізовані лабораторії з дотриманням надвисокого режиму безпеки. Бо, не дай, Боже, щоби ці мікроорганізми потрапили з лабораторії у відкритий простір! Якби таке сталося, це призвело б до справжньої катастрофи в державі. В Україні таких лабораторій є доволі обмежена кількість, оскільки на право роботи в них потрібні дуже суворі допуски.
– А до якої групи належить наш «бакінститут»?
– До тієї категорії, якій дозволено працювати з мікроорганізмами першої та другої груп патогенності. І в цьому й полягає найбільша загроза. У професійності персоналу я особисто не маю сумнівів, але є інші дуже вагомі ризики.
– Вони полягають у тому, що центр розташовано в самісінькому центрі міста?
– Так. Львівщина ж, як відомо, належить до сейсмічно небезпечних зон. Отже, вірогідність природних аварій не слід відкидати. Це по-перше. По-друге, слід враховувати й інші фактори ризику – в будинок може в\’їхати вантажівка, впасти літак… Звісно, такі випадки є малоймовірними, але все ж можливими. І годі й уявити, що сталося б із містом, якби біоматеріал потрапив назовні! Епідемії не уникнути. До чого вона може призвести та скільки життів забрати – навіть важко припустити.
Тому лабораторії, які працюють із такими збудниками, переважно виносять далеко за межі населених пунктів, аби в разі виникнення аварійної ситуації уникнути швидкого поширення небезпечних бактерій серед людей. А що у нас відбувається? Та ви лишень подивіться, скільки разів вони нас затоплювали! Он, які плями на стіні! Можна собі тільки уявити, що здатне потрапляти за межі лабораторії з цією водою. А якщо з якихось причин приміщення розгерметизується взагалі?
Так, можна його відремонтувати, зробивши герметичним і безпечним, але навряд чи в такий спосіб вдасться убезпечити весь будинок, в якому діятиме ця установа. Адже будівлі вже понад сто років, і якщо вона дасть тріщину й почне руйнуватися – як ми рятуватимемось? У нас навіть немає напрацьованих схем для захисту населення, яке може зазнати зараження патогенними біологічними мікроорганізмами, зокрема генетично модифікованими.
Зрештою, є ще один нюанс. Біологічний матеріал сюди звозитимуть автотранспортом з усіх усюд. Уявіть собі ситуацію: така автівка потрапляє в серйозну аварію в центрі міста (усі ж знають, який зараз інтенсивний рух у Львові) – і контейнер розгерметизовується. І що тоді? Катастрофа! Бо це не «хімія», і навіть не радіація. Це агресивні мікроорганізми, розвиток яких, як я вже зазначала, може бути непрогнозованим.
– А де такі лабораторії розташовують у країнах, які в нас прийнято називати цивілізованими?
– У відносно безпечних місцях. Мені, наприклад, часто доводиться бувати за кордоном і відвідувати такі лабораторії. У Канаді, наприклад, одна з них розташована на місці дуже віддаленої колишньої ферми. Там потужна охорона, знезаражувальні системи – у постійному стані готовності. Іншу таку лабораторію я бачила на безлюдному острові, який охороняють з допомогою військових катерів… Тобто такі центри створюють там, де є мінімальний ризик швидкого поширення епідеміологічної катастрофи.
– Чому ж так не зроблять у нас?
– Наскільки мені відомо, американці спершу були категорично проти розміщення лабораторії в центрі міста. Однак їх якимось чином «переконали». Між тим, в Україні є об\’єкти, пристосовані під лабораторії, в далеких від населених пунктів місцевостях, збудовані для певних цілей ще в радянські часи. Але з невідомих і наразі незрозумілих причин їх чомусь не використали для облаштування такого інституту. Може, персоналу далеко до них добиратися, а може, їх хтось уже «прихватизував» – цього я не знаю…
Далі буде
На жаль, позицію начальника обласного управління охорони здоров\’я щодо цієї ситуації впродовж тижня нам з\’ясувати не вдалося: Віктор Кімакович – людина, закрита для преси. А може, чиновникові тепер не до таких «дрібниць», як смертоносні бактерії в центрі мегаполіса. Відтак ми зателефонували у Міністерство охорони здоров\’я. Керівник прес-служби МОЗ Людмила Гордон заявила: «Угоди між Україною та США з цього приводу вже давно підписані, і я не знаю, з яких причин Олександра Тарасюк не хоче розповідати про їх нюанси». Втім, у міністерстві все ж пообіцяли з\’ясувати це і дати конкретну відповідь уже за кілька днів. Що ж, будемо сподіватися, що впродовж цього часу Бог оберігатиме львів\’ян від непоправного.
Факт
У часи СРСР збудник сибірської виразки, «народжений» в одній з лабораторій, що працювала в обласному центрі Російської Федерації, потрапив у звичайну міську каналізацію, і ним заразилися пацюки. В їхніх організмах збудник зазнав певних мутаційних процесів і з часом знову потрапив до рук науковців. Дослідивши його, вчені були настільки вражені новими «антилюдськими» властивостями збудника, що негайно поставили його… на озброєння!
