Рівне недоступне для кожного четвертого мешканця

Дуже часто чотири сходинки, високий поріг чи тротуарний бордюр стають бар’єром, який людина в інвалідному візку, зі зламаною ногою чи дитячим візком не подолають. Вирішувати цю проблему у Рівному повинні міські чиновники. Результатом їх роботи вже стали нікому не потрібні, небезпечні для життя конструкції, марно витрачені бюджетні кошти та сотні неправдивих звітів про виконану лише на папері роботу. [p1]Тюрма для людей з особливими потребами[/p1] Андрій Єремєєв від народження живе в Рівному. Його мати Тетяна Конончук розповіла, що за всі роки її чотирнадцятирічний син не був у центрі Рівного й десяти разів. Через захворювання центральної нервової системи Андрій з дитинства змушений пересуватися в інвалідному візку. — Виїхати з дитиною на прогулянку в місто не можна, — розповідає пані Тетяна. — Наша квартира на першому поверсі, тому вибратися в двір будинку ще є можливість. Далі двору з візком у нас нікуди не доберешся. Місто не пристосоване для того, щоб у ньому жили люди з особливими потребами. Керівник Рівненського обласного об’єднання всеукраїнської організації інвалідів “Союз організацій інвалідів України” Віктор Ольховик розповів, що з проблемою доступності стикається кожен четвертий рівнянин. З його слів, позбавлені можливості безперешкодно пересуватися містом не тільки інваліди, а й ціла група маломобільного населення. До цієї категорії належать люди похилого віку, вагітні, матері з дітьми, люди з хворобами серця, ті, хто зазнав травм і тимчасово обмежений в пересуванні. — У Рівному маломобільне населення складає більше 40 відсотків від усіх мешканців міста, — говорить Віктор Ольховик. — Взимку, коли через ожеледь зростає кількість травм, понад 60 відсотків рівнян стають заручниками високих бордюрів, порогів та сходів. Голова Рівненського товариства інвалідів з порушенням опорно-рухового апарату Петро Буткевич пересувається в інвалідному візку. Добираючись на роботу в Центр реабілітації інвалідів, він дійшов висновку, що чи не єдиним зручним та безпечним місцем для людей з обмеженнями у русі є їхні квартири. — Доступність починається з будинку, а в нас із будинку вибратися не можна, бо ліфт їздить на перший поверх. Від ліфта до вхідних дверей — ще вісім сходинок, які інвалід без допомоги двох сильних чоловіків не подолає, — каже пан Буткевич. — Треба брати людину на руки і зносити. А після того, як знесли на вулицю, що робити? Тротуари розбиті, дороги погані, з’їздів немає… Зі слів пана Буткевича, вирішення проблеми доступності передбачене в державних будівельних нормах (ДБН), прийнятих першого травня 2007 року. Головний спеціаліст відділу генерального планування та розвитку міста управління містобудування та архітектури Рівненського міськвиконкому Тетяна Ліханова розповіла, що для забезпечення доступності у ДБН передбачено облаштовувати довкілля спеціальними конструкціями, які сприятимуть вільному пересуванню осіб з обмеженням у русі. Відповідно до будівельних норм, на тротуарах мають бути з’їзди, в будинках — пандуси, біля будівель мають залишати місця для паркування транспортних засобів інвалідів, а самі приміщення мають бути обладнані кнопками виклику. Із 2007 року все нове будівництво має проектуватися так, щоб людина з обмеженими фізичними можливостями комфортно себе відчувала як у будівлі, так і біля неї. Крім переліку об’єктів, які мають забезпечувати доступність, у ДБН передбачено вимоги, яким мають відповідати всі пристосування для інвалідів. Наприклад, пандус (похилий з’їзд у спорудах зі сходами — авт.) має бути суцільним, з неслизьким покриттям та подвійними металевими поручнями, шириною не менше 90 сантиметрів та ухилом, який витримує співвідношення один до десяти. Іншими словами, якщо двері в будівлю знаходяться на висоті одного метра від землі, то пандус повинен бути не коротшим десятьох метрів. При недотриманні цієї пропорції, кут підйому буде занадто крутим, і людина у візку самостійно такою конструкцією не виїде. — У 2006 році міським управлінням архітектури було розроблено рекомендації щодо пристосування нашого міста до потреб маломобільного населення, — розповідає Тетяна Ліханова. — Керівники всіх структур отримали листи, в яких ми повідомляли про необхідність забезпечення доступності та про вимоги до будівництва пандусів, стоянок, облаштування дзвінків виклику. [p1]Гарантії доступності[/p1] На державному рівні проблеми маломобільних груп населення почали вирішувати в 1991 році. Тоді Верховна Рада прийняла закон “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”. П’ятий розділ документа присвячений питанню створення умов для безперешкодного доступу інвалідів до соціальної інфраструктури. У 1993 році Україна підписала міжнародний договір — резолюцію Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй “Про стандартні правила забезпечення рівних можливостей для інвалідів”. Через десять років уряд видав постанову “Про затвердження Програми забезпечення безперешкодного доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до об’єктів житлового та громадського призначення”, а першого червня 2005 року вийшов Указ Президента Віктора Ющенка “Про першочергові заходи щодо створення сприятливих умов життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями”. На обласному рівні 28 січня 2005 року прийнята програма забезпечення безперешкодного доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до об’єктів житлового та громадського призначення. У ній передбачалося 130 об’єктів в області, які першочергово мали пристосовувати до потреб маломобільних громадян. Гроші на виконання робіт — 1 мільйон 279 тисяч гривень — передбачалось отримати з бюджету та з позабюджетних джерел (спонсорські кошти — авт.). Також обласна рада рекомендувала районним держадміністраціям, міськвиконкому Рівного, районним і міським радам розробити відповідні регіональні програми забезпечення доступності. 28 грудня 2006 року, на основі обласної програми, Рівненська міська рада ухвалила міську програму забезпечення безперешкодного доступу людей з обмеженими фізичними можливостями до об’єктів житлового та громадського призначення міста Рівного на 2006-2010 роки. Чиновники передбачили 12 об’єктів для першочергового пристосування. Кошти на реалізацію програми — 42 тисячі гривень — мали надійти з міського бюджету, а також залучатися з позабюджетних джерел. [p1]Зробили для галочки[/p1] — У нас зібрана інформація щодо виконання програми. І, власне, всі ці першочергово назначені пункти, всі ці об’єкти пристосовані, — розповідає про стан виконання програми доступності у Рівному спеціаліст міського управління архітектури Тетяна Ліханова. Як засвідчила проведена журналістами перевірка — це неправда. У міській програмі доступності визначено 12 об’єктів: виконком міської ради (вул. Соборна, 12а); міське управління містобудування та архітектури (вул. Лермонтова, 6); міське управління житлово-комунального господарства (вул. Шевченка, 45); міський відділ з надання населенню субсидій (вул. 16 Липня, 49/51); територіальний центр обслуговування пенсіонерів та малозабезпечених громадян (вул. Дубенська, 27); житлово-комунальні підприємства: “Західне” “Сонячне”, “Центральне”, “Галицьке”, “Покровське”, “Промислове”, “Перспективне”; ЖЕО ЖБК (житлово-експлуатаційне об’єднання житлово-будівельних кооперативів, що знаходиться на вул. Гур’єва, 2, — авт.); центральна міська лікарня (вул. Мірющенка, 25). На відміну від працівників управління архітектури, керівники організацій інвалідів Рівненщини Віктор Ольховик та Петро Буткевич впевнені, що більшість об’єктів прилаштували не для потреб інвалідів, а для галочки у звіті. — Роботу чиновників можна оцінити на три з мінусом, — каже Віктор Ольховик. — Дуже багато зроблено лише для вигляду, щоб відзвітуватися. — Понабудовували пандуси, на яких не те що інвалід у візку, здорова людина шию зверне, — обурюється Петро Буткевич. — Або рейок залізних понаставляли. Кому воно треба? Так, як вони зробили, то краще, взагалі не робити. [p1]Рішення і програми не виконуються[/p1] Озброївшись фотоапаратом, у березні 2009 року журналісти Рівненського агентства журналістських розслідувань перевірили пристосованість “уже пристосованих” будівель до потреб маломобільного населення. У відділ з надання субсидій на оплату житлово-комунальних послуг та у ЖЕО ЖБК ми взагалі не виявили ніяких слідів виконання рішення міської ради. Попри те, що управління архітектури відзвітувало про облаштування кнопки виклику у відділі субсидій та про будівництво пандуса на вході в ЖЕО ЖБК, ні пандусів, ні кнопок виклику персоналу там немає. [img1=13017] Особливої уваги заслуговує облаштування офісів житлово-комунальних підприємств. Біля 11-ти сходинок, які ведуть до входу в ЖКП “Західне” та “Сонячне”, облаштовано дзвінок, в якому замість кнопки виклику — оголений провід і вкручений шуруп — потенційний електрошок. ЖКП “Галицьке” збудувало більш-менш пристосований пандус, який веде до дзвінка біля входу. Куди веде сам дзвінок — з’ясувати не вдалося. За десять хвилин натискання на кнопку з будівлі вийшла лише пенсіонерка з паличкою, працівники ЖКП не відреагували. Така ж ситуація з бутафорськими пандусами та дзвінками біля входів до ЖКП “Покровське”, “Промислове” та “Перспективне”. Із семи комунальних ЖЕКів лише в “Центральному” ми побачили кнопку, яка не просто висіла, а ще й дзвонила. Приміщення управління житлово-комунального господарства доступне лише до першого поверху. Всередині будівлі сходи, які травмована людина самостійно не подолає. Біля входів до будівель міської ради та управління архітектури збудовано з’їзди. Однак гострота кута пристосувань викликає сумніви щодо можливості їх використання. Кнопок виклику персоналу немає. Із 12 перелічених у програмі будівель пристосованою виявилася лише одна. Центральна міська лікарня, яка була облаштована ще при будівництві. [p1]Чому не виконали і хто відповість?[/p1] Те, що керівники не виконали рішення міської влади і пристосували свої установи не для потреб інвалідів, а для галочки у звіті, спеціаліст управління архітектури Тетяна Ліханова пов’язує з неможливістю проведення подібних робіт на вже існуючих об’єктах та з відсутністю фінансування на виконання проекту. — З міського бюджету мали виділити кошти на будівництво об’єктів, однак, наскільки я знаю, більшість установ цих коштів не отримала, — розповідає пані Ліханова. — У нашому управлінні всі пристосування проводилися за власні кошти. Зі слів Тетяни Ліханової, через те, що не було грошей, частину об’єктів могли пристосувати без стовідсоткового дотримання норм. — Для того, щоб збудувати правильний пандус, необхідні кошти і не одна тисяча гривень, — говорить чиновник. — Для державних установ це значна сума, і через відсутність централізованого фінансування деякі керівники були змушені будувати пандуси відповідно до своїх можливостей. (Тобто певні кошти бюджетними організаціями все ж потрачені, але пандуси збудовані нефункціональні — авт.). Керівник обласної організації інвалідів Віктор Ольховик розповідає, що не лише в місті чиновники забули виділити гроші на виконання прийнятих програм. Це дуже суттєво вплинуло на якість виконання робіт, бо там, де гроші були виділені, — зробили набагато краще, ніж де їх не було. Для прикладу пан Ольховик наводить обласне управління праці та соціального захисту населення. Централізовано кошти на пристосування цієї установи виділили після того, як Президент України Віктор Ющенко побачив фото непристосованої установи і розкритикував її керівництво за невиконання його указу. Після цього об’єкт пристосували, пандус відповідає вимогам будівельних норм. Щоправда, двері в установу відкриваються не всередину, а назовні, і якщо людині у візку не відчинять двері, то самостійно вона в приміщення не потрапить. Начальник управління бюджету і фінансів Рівненського міськвиконкому Віктор Шульга щодо виділення коштів з міського бюджету на виконання програми доступності нічого повідомити не зміг, порадив звернутися в міське управління праці та соцзахисту, яке, мовляв, контролює хід виконання програми. Керівник міського управління праці та соціального захисту Віра Мельник розповіла, що її управління дійсно контролює хід виконання програми, але не тої, яка передбачена міською радою, а програми Президента про першочергові заходи із забезпечення доступності. — Щодо будівництва пандусів, то це програма міського управління архітектури та містобудування, — каже пані Мельник. — Воно цю програму розробляло і контролювати її виконання також мають працівники цього управління. У жодному з управлінь міськради ми не змогли дізнатися, хто ж винен у невиконанні рішення про забезпечення доступності. Для того, щоб прояснити це питання, ми звернулися до керманичів Рівного. Міського голову Володимира Хомка наші докази невиконання його підлеглими своїх обов’язків щодо забезпечення доступності не здивували. З його слів, недолугий пандус, яким облаштували вхід до міської ради, є чи не найяскравішим прикладом того, як посадовці поставились до проблем маломобільних рівнян. — Найближчим часом я зустрінуся з представниками організацій інвалідів, ми обстежимо кожне приміщення, яке має бути пристосованим, протокольно приймемо рішення по кожній будівлі, я доручу своїм заступникам — і через місяць-два воно буде зроблене, — пообіцяв Володимир Хомко. Приблизно через два тижні після нашої розмови міський голова Рівного назначив своїм радником з питань співпраці з громадськими організаціями інвалідів керівника обласного відділення всеукраїнської організації інвалідів Віктора Ольховика. Про долю чиновників, які не виконали рішення міської ради, нам розповів заступник міського голови Олексій Хмилецький. З його слів, міським головою та його заступниками буде проведений аналіз роботи керівників установ і ті, хто безсовісно поставився до виконання своїх обов’язків, будуть покарані “в межах чинного законодавства”. Через три тижні після нашої розмови з мером міста голова облдержадміністрації Віктор Матчук, міський голова Володимир Хомко та інші чиновники провели перевірку установ у Рівному на їх доступність. Сівши на інвалідний візок, за три години керівники області та міста проінспектували дев’ять об’єктів. Усі комунальні споруди, які інспектували посадовці, виявились непристосованими або погано пристосованими. На усунення недоліків керівники частини перевірених установ отримали місяць. Як з’ясували журналісти Рівненського агентства журналістських розслідувань, через місяць після інспекції посадовців більшість об’єктів ніхто як слід так і не пристосував для користування людьми з особливими потребами. Однак все ж у деяких установах з’явилися дзвінки виклику, у деяких над дзвінками великі таблички, які вказують, що тут дзвінок для людей на візку. Чи будуть вжиті керівниками міста й області дисциплінарні заходи з приводу невиконання програми доступності, а чи візочно-виїзна акція залишиться лише елементом політичного піару, побачимо згодом. [p1]Ледь шию не звернули[/p1] 22 квітня, через місяць після розмови з міським головою, журналісти Рівненського агентства журналістських розслідувань перевірили, як виконуються обіцянки міського голови та його заступника. Для експерименту ми взяли із собою інвалідний візок, а сам експеримент записували на відеокамеру. Спочатку ми заїхали до будівлі, в якій розташовані ЖКП “Промислове” та “Перспективне” (вул. Будівельників, 1). Попереднього разу ми провели тут десять хвилин, безрезультатно намагаючись викликати персонал за допомогою кнопки виклику. Цього разу, очевидно, далися взнаки присутність відеокамери, журналіста у візку та ще двох кореспондентів, які стежили за розвитком подій, а також те, що тиждень тому подібний експеримент у Рівному проводили керманичі міста та області, а тому в пресі ще свіжіли повідомлення про це. Через п’ять хвилин після того, як нашу делегацію помітили у вікнах першого поверху, до нас вийшла пані, яка повідомила, що в їх ЖКП усе чудово пристосовано. Зі слів працівника установи, для людей з обмеженням у русі є спеціальний зйомний пандус який зараз… на складі. Ми попросили показати нам диво-пандус у дії. Працівник ЖЕКу попросила нас зачекати, доки вона поговорить з виконуючим обов’язки керівника і повернулася в будівлю. Через сім хвилин пані вийшла і сказала, що вона вже біжить на склад і пандус скоро буде. Минуло п’ятнадцять хвилин. З вікон першого поверху на нас поглядали працівники ЖКП, час від часу в сторону складу йшли люди, однак конструкції досі не було. Просидівши під сонцем більше 20 хвилин (добре, що не почався дощ, а то довелося б мокнути – авт.), ми знову почали дзвонити у дзвінок. До нас вийшла працівниця і сказала, що робочі десь загубили частину конструкції, і пандуса нам зараз не поставлять. Чому нам не повідомили цю новину раніше, ми вирішили запитати у керівництва житлово-комунального підприємства, яке знаходиться на першому поверсі. Попри те, що 20 хвилин тому працівниця просила нас зачекати, доки вона узгодить питання встановлення пандуса з в.о. керівника, самого виконуючого обов’язки в будівлі не виявилось. Секретар і працівники одноголосно стверджували, що він на нараді, однак, на якій саме — ніхто з підлеглих не знав. Кожен свідомий громадянин після такої “привітної” зустрічі, яку нам влаштували працівники ЖКП, мав би поскаржитись на їхню роботу. Не розмінюючись на різні управління, ми одразу поїхали “скаржитись” до будівлі міської ради. З часу нашого минулого візиту біля декоративного рейкового пандуса з’явився дзвінок, однак скористатися ним виявилося непросто. Під’їхавши до будівлі на інвалідному візку, ми зіткнулися з перешкодою у вигляді тротуару перед сходами. Перескочити суцільний бордюр цього тротуару на візку виявилось нам не до снаги, а тому ми почали шукати місце, де б його об’їхати. Таким місцем виявилася клумба під правою боковою стіною будинку. Самостійно об’їхати кущі та траву не вдалося, зате з допомогою людини, яка штовхала візок ззаду, ми таки заїхали на тротуар перед міською радою. Самостійно виїхати по крутому металевому пандусу журналіст не зміг, а тому довелося використати дзвінок. Через хвилину після натискання кнопки виклику до нас вийшов черговий. — Ми журналісти, проводимо експеримент з доступності. Скажіть, що ви будете робити, якщо до вас приїде людина у візку? — Він подзвонить, я вийду і завезу його по цьому пандусу в середину, — відповів черговий. — Скажіть, а як людина може подзвонити, якщо через цей бордюр ми змогли попасти на тротуар тільки через кущі? — питаємо. — Так? — черговий задумався, можливо, йому ще не доводилось бачити людину у візку під стінами міськради. — Це питання зараз вирішується і скоро тут мають зробити заїзд. Тоді ми попросили чергового завезти журналіста на візку в приміщення міськради. Після чотирьох невдалих спроб черговий таки потрапив колесами візка на рейки пандуса. Потім, зібравшись з духом, він почав виштовхувати візок наверх. Десь на середині шляху журналіст відчув, що візок почав перехилятися назад (вага журналіста 75 кг — авт.). Черговий спробував зупинити падіння своїм коліном, яке вперлося в спину сидячого на візку, але візок все одно перевертався. Уже ніхто нікуди не їхав, всі сили чергового йшли на те, щоб не дати візку перевернутися, але він все ж би перевернувся, якби журналіст не встиг вискочити з нього. — Зазвичай у мене ще є напарник, який допомагає мені вивозити, але він пішов на обід, — вибачаючись, сказав почервонілий від напруги черговий. Наразі не чути, щоб хтось був покараний за витрачання коштів на пандуси “для галочки”, але після владних і журналістських перевірок на деяких міських установах вже з’явилися працюючі кнопки виклику персоналу. Наскільки вони ефективні, показав наш експеримент. Сподіваємось, що до наступного експерименту чиновники все ж зможуть зробити свої кабінети доступними для всіх рівнян.