Автор: Оксана Пахолко, «Інформатор»

Агент «Інформатора» виставила на продаж людський орган і дослідила, як в Україні відбувається незаконна трансплантація

Автор: Оксана Пахолко, «Інформатор»

Агент «Інформатора» виставила на продаж людський орган і дослідила, як в Україні відбувається незаконна трансплантація

Народну муд­рість про те, що здоров\’я за гроші не купиш, нинішня медицина спростовує на кожному кроці. А там, де вона пасе задніх, хворі починають «рятуватися» самі. Так у Інтернеті з\’являються оголошення: «куплю частину печінки», «потрібен донор кісткового мозку»… А попит, звісно, породжує пропозицію: донори всіх можливих органів, заполонивши всесвітню мережу, виставляють на продаж найцінніше – власне здоров\’я.

Причин того, що ринок трансплантології став бізнес-індустрією, – безліч. Непродумані закони щодо заміни людських органів, злиденна система охорони здоров\’я, відсутність чіткої схеми взаємодії «держава – донор – реципієнт – лікар». А ще – ментальність українського суспільства, яка змушує важкохворих або тихо й повільно вмирати в очікуванні донора, або продавати все майно, влізати в борги, щоби вижити. І поки парламентарі дискутують про неетичність запровадження «платного донорства», хворі змушені погоджуватися на послуги тих, хто перетворив трансплантологію на прибутковий бізнес.

У подорож – заради життя

…Як виявилося, операції з купівлі-продажу людських «запчастин» – цілком буденне явище. Щоби переконатися в цьому, достатньо відкрити медичний розділ інтернет-оголошень. Окрім хворих, які потребують негайної трансплантації, і донорів людських органів, котрі за гроші ладні лягти під ніж, – тут є і особи, готові стати між ними посередниками. Кількість і тих, і інших свідчить: ця нелегальна, практично неконтрольована система налагоджена не сьогодні. Як вона працює? Чи реально в Україні продати свої органи? Вирішую піти експериментальним шляхом – сама подаю на кілька сайтів оголошення такого змісту: «Продам нирку. Дорого!». За кілька днів улесливий голос у слухавці назвався медичним консультантом Світланою і пообіцяв «усе влаштувати на найвищому рівні» – знайти реципієнта, клініку, хірургів, забезпечити доставку, післяопераційну реабілітацію і «щасливе повернення» додому з грішми. Світлана справно телефонувала ще два тижні, –  за цей час я дізналася, що більшість операцій із трансплантації роблять у Туреччині, куди везуть зубожілих донорів з України, Росії, Білорусі та найбільше – з Молдови; а також що єдина країна, де можна придбати нирку від живого донора, – Індія. Багатьох пацієнтів, котрі чекають на пересадку, приваблює Китай, – не лише вартістю операції, а й лояльним законодавством, яке дозволяє використовувати органи загиблих в\’язнів. От тільки провідні клініки Заходу для наших хворих недоступні –  пересадка нирки чи печінки в Європі коштує 120-180 тисяч євро, в Америці – 300-350 тисяч доларів!

Телефонували й інші «консультанти», які обіцяли «все взяти на себе»: оплатити тестування на сумісність, спокушали кращими клініками Італії, вищою ціною за нирку, а то й відпочинком на vip-курорті Середземномор\’я, де я «навіть не відчую, що сталося». Ці «благодійники від медицини» працюють майже в кожній області й об\’єднуються під дахом приватних фірм, котрі називають себе «центрами з медичного туризму».

Одна з таких фірм – «Медвояж», – як свідчить анотація на її сайті, вже чотири роки надає українцям послуги з лікування та оздоровлення у кращих медзакладах Туреччини, Ізраїлю та Італії. Усього за 450 євро вам підберуть клініку, проведуть діагностику, організують авіапереліт-супровід, знайдуть донора та кваліфікованого хірурга. Сама ж вартість операції – таємниця, але, звісно ж, йдеться про десятки тисяч доларів. Серед тих, хто продає свої органи через Інтернет, поширена думка, що ця фірма допомагає і самим донорам вигідно «позбутися» нирки чи печінки десь за межами України.  Тож я зателефонувала в «Медвояж» і попросила консультанта Софію порадити мені як донору, в якій країні надійніше провести трансплантацію. Дівчина заявила, що я мушу приїхати до них в офіс і заплатити за «бесіду» 204 гривні. Та вже за десять хвилин (мабуть, порадившись із керівництвом) зателефонувала й повідомила, що «сталася прикра помилка» – вони нічого розповідати не будуть. Можемо здогадуватися, що змусило представницю фірми відмінити консультацію. Після цього випадку я твердо вирішила: шукатиму «свого» хворого.

Спочатку зателефонувала жінка на ім\’я Олена, яка шукала донора нирки для брата. Річ у тім, що серед безлічі «запчастин» на продаж дуже рідко трапляються органи, які підходять конкретним пацієнтам. Тому пошуки «нерідного» донора тривають роками. Від Олени я почула, що продати свої органи за кордоном (навіть у Росії) можна вдвічі дорожче, але «там страшно». В Україні ж «красна» ціна, скажімо, нирки  – 30 тисяч доларів, печінки – 20 тисяч, рогівку ока продають за п\’ять, а серце вартує всі 250 тисяч «зелених»! Згодом зателефонував і сам брат Олени, 36-річний Андрій. Розпитавши про мої болячки, Андрій почав торгуватися: «Може, домовимося за 20 тисяч? Мені ж доведеться оплачувати ваше обстеження в лікарні, переїзд до Києва, окрему палату, харчування, лікування після трансплантації. І неофіційно – лікарям треба віддячити сумою, що еквівалентна вартості органа. Це дуже дороге задоволення – жити».

Коли ж виявилося, що моя нирка підходить для пересадки, чоловік приголомшив: «Виходьте за мене заміж! Трансплантація дозволена тільки між родичами, тож я розлучуся з дружиною, ми складемо шлюбний контракт, пропишемо, що за пожертву нирки я дарую вам 20 тисяч доларів, а ви після розлучення не матимете претензій і не вимагатимете повернення нирки в разі ускладнень». Що ж, продов­жувати переговори далі було неетично. Вибачившись, я пояснила Андрієві суть розслідування…

Дозволити не можна заборонити?

Скандали, пов\’язані з торгівлею людськими органами, зробили свою «чорну справу» – люди не довіряють лікарям, а сім\’я не дає згоди на трансплантацію органів свого родича, навіть коли смерть потенційного донора очевидна. В ментальності українців міцно вкоренився стереотип: трансплантація – злочин, хірурги – «різники», які ледь не під парканом «розбирають» свої жертви на «запчастини», щоби «пришити» багатому клієнтові печінку чи нирку. Утім, така думка є апріорі хибною.

«Операція з трансплантації – найскладніше з медичних втручань. Це “вищий пілотаж” хірургії, філігранна робота, яка потребує найновіших знань у багатьох галузях, – пояснює Олег Котенко, доктор медичних наук, заступник директора Національного інституту хірургії та трансплантології ім. Шалімова. – Щоби забрати орган для пересадки, необхідне спеціальне устаткування, розчини, бригада з 40 лікарів, а на донорський орган – безліч супровідних документів. Тому вилучити, наприклад,  печінку підпільно й передати її в закордонний центр трансплантації неможливо. Це абсурд! Операція з пересадки цього органа триває 24 години! Абсолютна нісенітниця думати, що донорську нирку можна тримати в холодильнику, поки вона нарешті підійде якомусь хворому. Такі “запаси” створити нереально, бо можна перебрати сто нирок, а вони не знадобляться жодному хворому! Та й у цілому світі фахівців, котрі здатні провести таку операцію, можна перелічити на пальцях. Усі вони знають один одного, і приховати факт трансплантації нереально».

За останні 30 років пересадка органів у світі зі сміливого експерименту стала традиційним методом лікування. Переваги очевидні: якщо лікування ниркової недостатності діалізом малоефективне, причому коштує державі близько 80 тис. грн на рік для одного пацієнта, то соціально адаптований хворий із пересадженим органом обходиться вп\’ятеро дешевше. Який же вихід із цієї ситуації бачать українські трансплантологи? Більшість фахівців схиляються до думки про легалізацію торгівлі донорськими органами. Мовляв, якщо ми платимо донорам за кров, сперму, яйцеклітини, а добровольцям – за участь у випробуваннях ліків, то справедливо винагороджувати й живих донорів за їх допомогу в порятунку важкохворих. І тільки тоді, коли суспільство усвідомить, що всі ми рівні перед Богом, коли ми навчимося бути людьми й думати про інших, а не лише про себе, десятки тисяч безнадійно хворих отримають у подарунок це дороге задоволення – можливість жити…

В Україні є п\’ять офіційних центрів із трансплантації – у Києві, Донецьку, Одесі, Львові та Запоріжжі. Щорічно потребують пересадки нирки 2500 осіб, «нового» серця – 2000, підшлункової залози – 2000, печінки – 1500, кісткового мозку – 600 хворих.

Loading

Для отримання юридичної допомоги
заповніть анкету

    П.І.Б.*

    Організація

    E-mail*

    Телефон

    Деталі звернення

    Яка юридична допомога вам потрібна? *

    Юридична консультаціяДопублікаційна експертизаПравовий захист у судіСкладання інформаційного запиту

    Завантажте документи/файли

    * - обов'язкові поля

    ×














    ×